Епілог

Через місяць. Одеса. Приморський бульвар.

Вітер з моря приносив запах солі й свободи. Ми йшли вздовж берега, тримаючись за руки. На мені не було піджака — лише легка сорочка з закоченими рукавами. Ліза була в легкій сукні, що нагадувала мені ту ніч на даху.

​— Знаєш, — сказала вона, зупиняючись біля парапету. — Я вчора бачила Бондаря. Він приїжджав на конференцію. Сказав, що оранжерея квітне так, як ніколи раніше. І що Артем тепер працює в технічній підтримці інтернет-провайдера.

​Я засміявся, пригортаючи її до себе.

— Справедливість — це теж закон фізики.

​Я дістав із кишені маленьку коробочку. Вона була зроблена з того самого темного дерева, що й мої лабораторні прилади. Усередині було кільце, на якому замість діаманта виблискував маленький шматочок прозорого кварцу — кристал, який ми разом виростили в тій самій лабораторії №302.

​— Лізо, — я став на одне коліно прямо на піску. — Ми пройшли через резонанс, через тиск і через спроби знищити нашу систему. Я не обіцяю, що наше життя буде ідеальним рівнянням. Але я обіцяю, що в ньому завжди буде точка опори. Ти вийдеш за мене?

​Ліза затамувала подих. В її очах відбивалося море й сонце.

— Тільки якщо ми разом виведемо формулу нашого щастя, професоре.

​Вона простягнула руку, і я одягнув кільце. У цей момент усі закони всесвіту нарешті стали на свої місця. Наша заплутаність стала нашою силою. І ми більше не були частинками в чужому експерименті. Ми були авторами свого власного всесвіту.