Розділ 20

Олександр: 

Понеділок, через тиждень після «цифрового вибуху». В університеті панувала незвична, майже стерильна чистота. Артем зник, забравши з собою свої інтриги та віруси. Бондар особисто простежив, щоб усі сліди хакерської атаки були стерті, а серверна отримала новий рівень захисту.

​Я стояв біля вікна в аудиторії №302. Сонце заливало парти, де вже збиралися студенти третього курсу. Я бачив Ліду, яка щось емоційно розповідала Яні, і бачив порожнє місце поруч із ними. Ліза затримувалася.

​Мій піджак знову був застебнутий на всі ґудзики. Маска професора була на місці. Але всередині я вже не був тим Сашою, який боявся кожного погляду в коридорі.

​Двері відчинилися. Зайшла вона. Але замість того, щоб сісти на свою звичну третю парту, Ліза впевнено підійшла до мого столу. Вона була в тій самій білій блузці, що й на нашій першій парі, але її погляд... він був іншим.

​— Олександре Вікторовичу, — сказала вона достатньо голосно, щоб увесь потік замовк. — Я принесла заяву.

​Я відчув, як серце здригнулося.

— Заяву? Про що, Ковальська?

​— Про переведення на індивідуальний графік і достроковий захист дипломної роботи, — вона поклала аркуш переді мною. — Я отримала пропозицію від науково-дослідного інституту в Одесі. Вони бачили наші результати з оранжереї та квантової заплутаності. Вони хочуть, щоб я працювала в них як молодший науковий співробітник.

​В аудиторії почувся колективний «ах». Ліда впустила ручку.

​Я дивилася на нього і бачила, як у його очах борються професор і чоловік. Я знала, що цей крок — єдиний шлях для нас. Поки я була його студенткою, ми були заручниками статуту. Коли я стану його колегою — ми станемо вільними.

​— Ви впевнені, Ковальська? — запитав він, і я почула, як його голос злегка надломлюється. — Це серйозний крок. Ви втратите студентські роки, вечірки, безтурботність...

​— Я вже давно втратила безтурботність, — я підійшла на крок ближче, так, щоб тільки він бачив іскру в моїх очах. — Я знайшла щось набагато цінніше. Я знайшла мету. І я не хочу більше грати в хованки з фізикою... чи з життям.

​Олександр повільно взяв ручку. Його пальці на мить торкнулися моїх, коли він забирав заяву. Це був наш останній «незаконний» дотик у цих стінах.

​— Що ж, — він підписав папір. — Кафедра сумуватиме за такою талановитою студенткою. Але наука потребує сміливих.

​— Тема сьогоднішньої лекції, — я розвернувся до дошки й написав великими літерами: ЕНТРОПІЯ ТА ПОРЯДОК. — Фізика вчить нас, що все в світі прагне до хаосу. Але є сили, які здатні впорядкувати цей хаос. Це енергія. Це тяжіння. І це... вибір.

​Я читав лекцію так, ніби це був мій останній виступ. Я бачив, як Ліза записує кожне слово. Це була наша остання пара в форматі «викладач-учень».

​Коли пролунав дзвінок, студенти почали повільно виходити. Ліда підбігла до Лізи, обійняла її, щось шепочучи на вухо. Яна просто кивнула мені, поправляючи окуляри — вона все розуміла.

​Ми залишилися вдвох.

​— Одеса? — запитав я, підходячи до неї, коли двері зачинилися.

​— Там море, Саш. І там нас ніхто не знає. Ти ж казав, що тобі пропонували там посаду завідувача лабораторії ще рік тому?

​Я посміхнувся. Вона прорахувала все. Моя розумна, неймовірна лаборантка.

— Я прийму цю пропозицію сьогодні ввечері.