Розділ 19

Олександр: 

Понеділок почався не з кави, а з хаосу. Коли я зайшов до своєї лабораторії і ввімкнув головний комп’ютер, замість звичного робочого столу побачив чорний екран із мерехтливим написом:

​«Кохання засліплює, професоре. Але цифри не брешуть. Подивимось, як ви поясните це ректорату».

​Моє серце пропустило удар. Я гарячково почав перевіряти файли своєї дисертації та результати останніх експериментів. Порожньо. Папки були на місці, але всередині — лише сміття, набір випадкових символів. Артем впровадив вірус-шифрувальник у внутрішню мережу кафедри перед тим, як назавжди забрати свої речі з гуртожитку.

​— Саш, що трапилося? — Ліза забігла в лабораторію, задихана. — У комп’ютерному класі паніка. Усі результати модульних контрольних нашої групи зникли! Замість оцінок у відомостях — суцільні нулі.

​Я відкинувся на спинку крісла, стискаючи скроні.

— Це Артем. Він не зміг знищити нас фізично, тому вирішив знищити нашу репутацію. Якщо я не відновлю дані до обіду, засідання вченої ради перетвориться на мій трибунал. Мене звинуватять у некомпетентності та недбалому зберіганні державної таємниці.

​Я бачила, як Олександр блідне. Це був удар під дих. Для нього наука була священною, а тут хтось плюнув прямо в серце його праці. Але я знала одну річ про Артема, про яку Саша навіть не здогадувався.

​— Зачекай, — я підійшла до клавіатури. — Минулого місяця, коли Артем намагався «допомогти» мені з оформленням звіту, він хизувався своєю логікою паролів. Він казав, що найкращий захист — це те, що ти ненавидиш найбільше.

​— І що він ненавидів? — запитав Олександр, з надією дивлячись на мене.

​— Тебе, Саш. Твою успішність. Твій статус. Але найбільше — дату, коли ти отримав звання доцента, обійшовши його старшого брата.

​Я почала швидко вводити комбінації цифр. Мої пальці літали по клавішах. Перша спроба — невдача. Друга — мимо.

​— Спробуй дату нашого першого знайомства, — раптом тихо сказав Олександр. — Він бачив нас тоді в коридорі. Для нього це був початок його кінця.

​Я ввела дату. Екран на мить застиг, а потім... побігли рядки коду. Система почала дешифрування.

​— Є! — вигукнула я, кидаючись йому на шию. — Дані повертаються!

​Ми спостерігали, як відсотки на екрані наближаються до сотні. Але Артем був би не Артемом, якби не залишив «сюрприз» наостанок. Коли останній файл відновився, на екрані вискочило вікно відеозв’язку. Це був запис, зроблений Артемом сьогодні вранці.

​«Ви думали, що виграли? — його обличчя на відео було перекошене від злості. — Цей вірус не просто шифрував дані. Він надіслав анонімний лист усім студентам факультету. Лист із посиланням на приховану папку, де лежать ваші фото з Одеси. Ті самі, які я встиг завантажити в хмару до того, як ви спалили мій телефон. Приємного перегляду, "колеги"».

​Я відчув, як холодний піт стікає по спині. Це був шах і мат.

​— Саш, дивись на час відправки листа! — Ліза вказала на куток екрана. — Лист мав бути розісланий автоматично об 11:00. Зараз 10:55! У нас є п’ять хвилин, щоб зупинити сервер!

​— Я не зможу зупинити сервер університету самотужки, — вигукнув я, гарячково шукаючи вихід. — Потрібен доступ адміністратора!

​— Бондар! — одночасно крикнули ми.

​Я схопив телефон і набрав внутрішній номер декана.

— Пане декане, терміново! Артем запустив мейл-бомбу. Потрібно вимкнути сервер факультету прямо зараз! Не питайте чому, просто зробіть це, якщо хочете зберегти оранжерею в спокої!

​10:59. Ми дивилися на годинник на стіні. Секундна стрілка рухалася невблаганно.

10:59:50...

10:59:55...

​Раптом світло в лабораторії згасло. Гудіння серверів у сусідній кімнаті затихло. Бондар просто вимкнув живлення всього корпусу.

​Ми сиділи в повній темряві. Тільки наше важке дихання порушувало тишу.

​— Ми встигли? — прошепотіла Ліза.

​Я обійняв її в темряві, відчуваючи, як тремтить її тіло.

— Думаю, так. Бондар вимкнув рубильник за п’ять секунд до вибуху.

​Через хвилину в двері постукали. Це був Бондар із ліхтариком у руках. Його обличчя було суворим, як ніколи.

​— Олександре Вікторовичу, Ковальська... Ви розумієте, що я щойно зупинив роботу всього університету? Навіть бухгалтерія тепер не зможе нарахувати зарплату. Сподіваюся, те, що було в тих листах, вартувало такого радикального втручання в електродинаміку вишу.

​— Вартувало, пане декане, — відповів я, підводячись. — Це був останній хвіст Артема. Тепер система справді чиста.