Розділ 18

Олександр: 

Субота, 7:00 ранку. Поки Артем у сервісному центрі намагався пояснити, чому його смартфон перетворився на шматок оплавленого пластику, ми з Лізою вже були в оранжереї. Я притягнув із лабораторії два ящики з датчиками, мікроконтролерами та бухту мідного дроту.

​— Саш, ти впевнений, що ми встигнемо за два дні? — Ліза вже змінила синю сукню на зручні джинси та мою стару фланелеву сорочку, яка висіла на ній, як плащ. Вона збирала розбиті горщики, і її волосся було зібране в недбалий пучок.

​— Якщо ми правильно розрахуємо теплопровідність скляних панелей і налаштуємо автоматичний полив — так, — я розклав на старому столі схему. — Бондар робив усе вручну. Це благородно, але неефективно. Система має підтримувати життя сама, навіть коли він на засіданнях ректорату.

​Я почав монтувати систему клімат-контролю. Це була тонка робота. Потрібно було розмістити датчики вологості так, щоб вони не кидалися в очі, але чітко знімали показники біля кожної орхідеї.

​Працювати разом було дивно й водночас природно. Я бачила, як Олександр зосереджений: він не просто монтував дроти, він створював безпечний простір. Кожен рух його рук, кожна зачищена клема — це був його спосіб сказати «дякую» декану і «я тебе захищу» мені.

​Я займалася рослинами. Я пересаджувала квіти, які роками страждали від нестачі місця. У деяких горщиках я знаходила старі записки, написані рукою дружини Бондаря. Це було схоже на розмову крізь час.

​— Дивись, — я підійшла до Олександра, тримаючи в руках маленьку розсаду білої орхідеї. — Вона майже загинула, але під мохом з'явився новий корінець. Це як ми з тобою. Здається, що навколо тільки холодний університетський бетон, а ми все одно проростаємо.

​Він відклав паяльник, зняв захисні окуляри й подивився на мене так, ніби я сама була рідкісним видом, який він щойно відкрив.

​— Знаєш, — сказав він, стираючи порох із моєї щоки великим пальцем. — Я ніколи не думав, що фізика приведе мене до ботаніки. Але поруч із тобою навіть закон ентропії здається мені виправним. Все, що розпадається, ми можемо зібрати заново.

​Неділя, вечір. Оранжерея змінилася. Тепер під стелею ледь помітно блищали форсунки туманоутворення, а на стіні тицьнув червоним вогником центральний блок. Ми вимили скло, наскільки змогли, і тепер місячне світло проникало всередину без перешкод.

​— Готова? — я поклав руку на вимикач.

​— Запускай, професоре.

​Я натиснув кнопку. Почулося легке шипіння — система випустила першу порцію водяного пилу. Повітря миттєво стало свіжим і вологим. Датчики на моєму телефоні показали ідеальну температуру.

​— Працює, — видихнула Ліза, кружляючи серед полиць, де тепер кожна квітка була підсвічена м'яким фіолетовим світлом фітоламп.

​Раптом двері скрипнули. На порозі стояв Бондар. Він не сказав ні слова. Він просто пройшов всередину, дивлячись на те, як стара занедбана оранжерея перетворилася на футуристичний сад. Він підійшов до тієї самої фотографії в рамці, яка тепер стояла на чистому, відреставрованому столі.

​— Ви... ви не просто полагодили теплицю, — голос декана здригнувся. — Ви повернули їй душу.

​— Ми просто додали трохи автоматизації в рівняння вашої пам'яті, пане декане, — тихо відповів я.

​Бондар повернувся до нас. У його погляді більше не було тривоги за Артема чи за ректорат.

— Олександре, Лізо... Завтра вранці я підпишу наказ про ваше призначення офіційними кураторами цього об'єкта. Тепер у вас є законний привід проводити тут вечори. Лабораторія — для науки, оранжерея — для душі.

​Він простягнув мені ключ. Це був старий, важкий ключ, але він означав нашу повну перемогу.