Розділ 17

Олександр: 

Я стояв перед ним, закриваючи Лізу плечем, хоча розумів: зараз не час для фізичного захисту. Тут діяли закони вищого порядку — етичні.

​— Пане декане, ми не збиралися... — почав я, але він підняв руку, зупиняючи мене.

​— Олександре Вікторовичу, залиште виправдання для засідань вченої ради. Там вони звучать органічніше, — Бондар взяв фотокартку з рук Лізи й ніжно провів пальцем по склу. — Ця жінка... вона була найкращим фізиком, якого я знав. І вона була моєю дружиною. Офіційно ми розлучилися через «несумісність наукових поглядів», щоб вона могла очолити лабораторію в Європі, а я — цей факультет. Але ми завжди поверталися сюди. У цей сад.

​Він подивився на Лізу, і в його погляді промайнуло щось батьківське.

​— Ви нагадуєте мені її. Така ж некерована жага до істини... і така ж непокора правилам. Я бачив вас на Балу. Ви танцювали так, ніби навколо нікого немає. Це небезпечно, Олександре. Дуже небезпечно для системи.

​Я відчула, як напруга в оранжереї почала спадати, перетворюючись на щось густе й довірливе. Бондар не був нашим ворогом. Він був нашою майбутньою тінню.

​— Ви захищаєте нас, бо знаєте, як це — ховатися? — тихо запитала я.

​— Я захищаю науку, — відповів він, поправляючи горщик із орхідеєю. — А ви обоє — майбутнє цієї науки. Якщо ви згорите зараз через дріб'язкові ревнощі Артема чи плітки в буфеті, університет втратить більше, ніж просто двох людей. Але... Артем не дурень. Він зробив знімок.

​Мене наче струмом ударило. Я глянула на Сашу. Його щелепи стиснулися.

​— Він бачив, як ми заходили сюди? — запитав Олександр.

​— Так. І він уже надіслав мені копію з коротким текстом: «Або ви звільняєте професора, або завтра це фото буде в ректора», — Бондар зітхнув. — У мене є година, щоб дати йому відповідь. Він чекає біля пам'ятника засновнику університету.

​Ситуація знову стала критичною. Артем виявився не просто ревнивцем, а справжнім паразитом, який відчув слабкість у системі.

​— Я піду до нього, — сказав я, роблячи крок до виходу.

​— Ні, — Ліза вхопила мене за руку. — Якщо ти підеш — це буде розправа. Ти його вдариш, і тоді у нього буде ще більше доказів. Нам потрібен інший шлях.

​Бондар хитро посміхнувся, дістаючи з кишені ключ.

— У мене є ідея. Олександре, ви ж пам'ятаєте наш старий експеримент з електромагнітним імпульсом низької частоти? У вас у лабораторії є портативний прототип?

​Я миттєво зрозумів план.

— Ви хочете... дистанційно «підсмажити» пам'ять його смартфона?

​— Це пошкодження майна, — зауважила Ліза, але її очі вже азартно блищали.

​— Це самооборона інтелектуальної власності, — виправив Бондар. — Ковальська, ви підете до пам'ятника. Ви — приманка. Ви маєте підійти максимально близько, щоб Олександр Вікторович з-за кущів міг спрямувати імпульс. У вас буде рівно десять секунд, поки прилад вийде на потужність.

​Ми вислизнули з оранжереї. Нічний парк був наповнений тривогою. Ліза в своїй синій сукні, накинувши мій піджак, повільно пішла до пам'ятника, де на лавці сидів Артем, переможно гортаючи стрічку в телефоні.

​Я заховався за густими кущами бузку, тримаючи в руках важкий металевий блок прототипу. Мої пальці гарячково налаштовували частоту.

​— Артеме, нам треба поговорити, — почула я голос Лізи. Вона підійшла зовсім близько.

​— О, лаборантка прийшла просити за свого коханця? — засміявся аспірант, піднімаючи телефон, щоб показати їй екран. — Дивись, яке чітке фото. Ви тут такі... романтичні.

​Я навів випромінювач. Палець ліг на кнопку.

— Давай, Сашо, — прошепотів я сам собі. — Раз... два... три!

​Повітря ледь помітно завібрувало. Почулося коротке «трісь!», і екран смартфона в руках Артема спалахнув яскраво-зеленим кольором, а потім згас назавжди.

​— Що... що за чортівня?! — закричав він, гарячково тиснучи на кнопки. — Мій телефон! Він гарячий!

​— Мабуть, занадто багато негативної енергії накопичилося, — спокійно відповіла Ліза, розвертаючись і йдучи геть. — Фізика — мстива наука, Артеме. Запам'ятай це.

​Я відчув, як адреналін нарешті почав спадати. Ми зробили це.