Розділ 10

Ліза : 

Ми забарикадувалися в гуртожитку. Яна розклала на ліжку три ноутбуки, а Ліда з азартом мисливця нагороджувала кожного, хто проходив повз, підозрілим поглядом.

​— Дивіться, дівчата, — Ліда тицьнула пальцем у екран, де була відкрита архівна сторінка наукового вісника п'ятирічної давнини. — Наша «ідеальна» Марина Олександрівна не така вже й свята. Ось стаття про розробку напівпровідників. Автори: Олександр Вікторович і... Марина. Тільки от дивно: у Саші там посилання на 40 джерел, а у неї — копіпаст із німецького журналу «Physik Heute».

​Яна наблизила текст, поправила окуляри й ахнула:

— Це ж плагіат. Чистий, нерозбавлений плагіат. Якщо це спливе зараз, коли вона куратор від міністерства... її не просто звільнять. Це вовчий квиток на все життя.

​— Саме так! — Ліда переможно клацнула пальцями. — Вона шантажує Сашу коханням, а ми шантажуватимемо її кар’єрою. Фізика — це наука про важелі. І ми щойно знайшли найдовший.

​Я  сиділа на краю ліжка, бліда й зосереджена.

— Дівчата, це небезпечно. Вона впливова. Якщо ми схибимо, вона розчавить і нас, і його.

​— Не розчавить, — Ліда обійняла мене .  — Бо завтра на «публічній страті», яку вона тобі готує, ми влаштуємо їй невеликий сюрприз.

Олександр: 

Аудиторія №302 була заповнена вщерть. Марина Олександрівна сиділа в центрі комісії, виглядаючи як інквізитор у дорогому годиннику. Вона влаштувала «показовий зріз знань» для лаборантів, але всі розуміли: це полювання на одну конкретну людину.

​— Отже, Ковальська, — Марина холодно посміхнулася, гортаючи протокол. — Ви так багато часу проводите в лабораторії з Олександром Вікторовичем... Сподіваюся, ви засвоїли щось більше, ніж правила заварювання кави. Опишіть нам ефект Джозефсона в надпровідниках. І виведіть формулу струму. Без підручника.

​Я стояв біля стіни, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Я не міг допомогти. Будь-яка моя підказка стала б доказом нашої «заплутаності».

​Ліза підійшла до дошки. Вона виглядала крихкою, але в її очах було те саме вперте світло, яке я побачив на першій лекції. Вона почала писати. Впевнено. Швидко. Формули лягали на дошку ідеальними рядками.

​Марина хмурилася. Вона чекала помилки, але її не було. Коли Ліза закінчила, в аудиторії запала тиша.

​— Непогано, — процідила Марина. — Але теорія — це одне. А як щодо... етики? Олександре Вікторовичу, ви як керівник, чи впевнені ви в академічній доброчесності вашої підопічної? Чи, можливо, ви самі писали за неї ці звіти?

​Це був прямий удар. Я зробив крок уперед, збираючись відповісти, але тут двері відчинилися.

​До аудиторії зайшла Ліда. Вона не виглядала як студентка. Вона виглядала як людина, що принесла судовий вирок. В руках вона тримала теку з роздруківками.

​— Ой, вибачте, що перериваю такий важливий «іспит на доброчесність», — голосно сказала Ліда, прямуючи прямо до столу комісії. — Марино Олександрівно, я тут в архівах знайшла вашу стару статтю. Таку цікаву! Ви там так гарно описали квантові переходи... слово в слово як професор Ганс Мюллер у 2018 році.

​Марина миттєво зблідла. Її впевненість випарувалася, як крапля води на розпеченому металі. Члени комісії почали перезиратися.

​— Що ви собі дозволяєте, студентко? — просичала Марина, але її голос тремтів.

​— Я дозволяю собі бути чесною, — Ліда поклала роздруківки на стіл прямо перед нею. — Тут порівняльний аналіз. Якщо ви зараз не припините цей цирк і не підпишете звіт про «ідеальний клімат» на нашій кафедрі... ці папери підуть до міністерської комісії з етики. Прямо сьогодні.

​Я дивився на цю сцену і не міг повірити своїм очам. Мої студенти захищали мене методами, про які я навіть не міг подумати.

​Марина повільно піднялася. Вона подивилася на мене — з ненавистю, але й з поразкою. Потім на Лізу. Потім на Ліду.

​— Перевірку закінчено, — сухо сказала вона, згрібаючи папери в сумку. — Протокол буде позитивним. Олександре Вікторовичу... сподіваюся, ви навчите своїх студентів не тільки фізиці, а й повазі до ієрархії.

​Вона майже вибігла з аудиторії. Комісія, нічого не розуміючи, послідувала за нею.

​Аудиторія вибухнула криками. Ліда переможця підняла руки вгору, Яна спокійно збирала речі. А ми з Лізою просто дивилися одне на одного через увесь зал.

​Я підійшов до дошки, де ще біліли її формули.

— Ковальська, — сказав я так, щоб чули всі, але з іскрою, яку розуміла тільки вона. — П'ять. За знання... і за витримку.

​Увечері ми знову були в лабораторії. Але цього разу двері не просто були зачинені — вони були нашим порталом у світ, де більше не було ворогів.

​— Ти міг втратити все через мене, — прошепотіла Ліза, сидячи на моєму столі серед приладів.

​— Я б втратив усе, якби в ту ніч у поїзді не обійняв тебе, — я притягнув її до себе. — Тепер ми вільні. Марина поїде і більше не повернеться. Вона надто боїться своєї минулої «фізики».

​Я поцілував її, і в цьому поцілунку було все: і смак перемоги, і тепло Одеси, і обіцянка майбутнього, де нам більше не доведеться ховатися за суворими піджаками та холодними поглядами.

​Ми вистояли. І хоча попереду ще було багато заліків і лекцій, я знав: наша система знайшла свою ідеальну точку рівноваги.