Розділ 8

Ліза : 

Ліда не стала чекати ранку. Вона виловила Ігоря в холі гуртожитку, коли той самовдоволено повертався з магазину. Я і Яна  стояли трохи осторонь, створюючи мовчазну, але грізну підтримку.

​— Ігорчику, сонечко, зупинись на хвилинку, — голос Ліди був солодким, як патока, але в ньому відчувався присмак цианіду.

​Ігор зупинився, зверхньо глянувши на дівчат.

— Ковальчук, у мене немає часу на ваші дурниці. Якщо ви про залік з фізики, то домовляйтеся з «Сашею» самі.

​Ліда повільно підійшла до нього, дістала з кишені кілька роздрукованих скриншотів і помахала ними перед його носом.

— Про залік ми вже домовилися. А от чи домовився ти з деканатом про ті відомості з минулого року? Пам’ятаєш, як ти «допоміг» закрити хвости половині футбольної команди? Підписи замдекана у тебе виходять непогано, але цифрова експертиза — річ вперта.

​Ігор зблід. Його самовпевненість почала осипатися, як стара штукатурка.

— Ти... ти не посмієш. Це підробка!

​— Ой, не сміши мене, — Ліда зробила крок вперед, заганяючи його в кут біля камери схову. — Фотографії з перону — це дитячі ігри порівняно з кримінальною статтею за підробку документів. Ти зараз видаляєш усе: з хмари, з телефона, з кошика. При нас. І більше ніколи — чуєш, ніколи? — не підходиш до кафедри фізики з анонімками. Інакше ці папери будуть у ректора швидше, ніж ти встигнеш сказати «пробачте».

​Я бачила, як руки Ігоря затремтіли. Він гарячково дістав телефон.

Олександр: 

Я сидів у темній лабораторії, дивлячись на чистий аркуш паперу, де мав написати заяву. Рука не піднімалася. Це було не просто звільнення — це був крах усього, у що я вірив. Я завжди вважав, що наука вища за інтриги, але життя виявилося складнішим за квантову механіку.

​Раптом двері відчинилися. Я не вмикав світло, але за силуетом і легким диханням впізнав її відразу.

​— Не пиши, — тихо сказала Ліза, підходячи до столу.

​Вона поклала перед мною телефон. На екрані було відео, де Ігор, тремтячими руками, очищує папку «Приховане» у своєму смартфоні під пильним наглядом Ліди.

​— Він більше не загроза, — прошепотіла вона, кладучи руки мені на плечі. — Ліда... вона іноді буває дуже переконливою.

​Я відчув, як величезний тягар, що тиснув на мої груди кілька днів, почав повільно зникати. Я притягнув Лізу до себе, зариваючись обличчям у її волосся.

— Вона врятувала нас.

​— Ми врятували одне одного, — виправила вона. — Але Бондар... він все одно буде стежити.

​— Нехай стежить, — я підвівся, розриваючи аркуш заяви на дрібні клаптики. — Я буду ідеальним професором. Суворим, холодним, неприступним. Буду ставити «двійки» Ліді за кожну помилку, щоб ніхто нічого не запідозрив.

​Ліза засміялася — вперше за цей довгий тиждень.

— Вона цього не переживе.

​Наступного дня на лекції я був особливо жорстким. Я не дивився на Лізу. Я вигнав Ліду з аудиторії за те, що вона «надто гучно дихала». Яна ледве стримувала посмішку, дивлячись у свій зошит.

​Після пари, коли всі розійшлися, я затримався біля дошки, витираючи формули. Ліза пройшла повз, ніби я був для неї порожнім місцем. Але, проходячи біля кафедри, вона непомітно залишила маленьку записку, складену вчетверо.

​Я розгорнув її, коли двері зачинилися.

«Сьогодні о 20:00. Біля моря. Тобто, біля фонтану в парку. Одягай свій найпухнастіший светр, професоре. Я не боюсь ворсинок».

​Я заховав записку в кишеню піджака й посміхнувся своєму відображенню у вікні. Ми пройшли через критичну точку. Система вистояла. І хоча ми все ще були «заплутаними частинками» у небезпечному світі, я знав — наша формула кохання була сильнішою за будь-який опір матеріалів.