Розділ 6

Олександр: 

Вокзал Одеси зустрів нас криком чайок і запахом солі. Це було так не схоже на сухий, крейдяний запах аудиторії 302. Ми вийшли на перон, і я вперше не перевірив, чи застебнуті всі ґудзики мого піджака.

​— Саша, дивись! — Ліза схопила мене за руку, вказуючи на старий трамвай. — Давай поїдемо ним, а не таксі?

​Я посміхнувся. Її дитячий захват заражав мене. Ми сіли в напівпорожній трамвай, і я обійняв її за плечі, не ховаючись ні від кого. Контролерка лише хитро посміхнулася, видаючи нам квитки.

​— Ви гарна пара, — сказала вона тихо.

​Я застиг. Пара. Ми справді були парою тут, у цьому місті біля моря. Без назв, без посад. Просто Саша і Ліза.

​Ми заселилися в готель. Номер був невеликим, але з балкона було видно море. Я стояв там, дивлячись на хвилі, коли вона підійшла ззаду й обійняла мене за талію.

​— Про що думаєш? — запитала вона, притискаючись щокою до моєї спини.

​— Про те, що це затишшя перед бурею, — чесно відповів я. — Завтра конференція. Я маю бути професором. Ти маєш бути лаборанткою. А в понеділок... ми повернемося в Київ.

​— Тоді давай проживемо цей день так, ніби понеділка не існує, — вона розвернула мене до себе, і в її очах було стільки світла, що я забув про всі свої страхи.

​Ми провели день на пляжі. Ми не купалися — вода була занадто холодною — але ми гуляли, тримаючись за руки, збирали мушлі та сміялися з дурних жартів вуличних музикантів. Це був день ідеальної фізичної рівноваги. Стан, коли жодна зовнішня сила не може порушити твій спокій.

​Субота. Конференц-зал готелю був наповнений серйозними чоловіками в костюмах і жінками з акуратними зачісками. Я стояв за трибуною, доповідаючи про результати нашого експерименту з квантової заплутаності. Мій голос звучав впевнено, рівно, як завжди. Я бачив, як колеги кивають, занотовують.

​Але я бачив і її. Ліза сиділа в третьому ряду, в білій блузці, з блокнотом на колінах. Вона була моєю лаборанткою, моєю асистенткою. Але для мене вона була жінкою, яка вчора ввечері малювала пальцем візерунки на моєму плечі.

​Коли я закінчив, залунати оплески. Я спустився з трибуни, і до мене підійшов академік Вернер, старий друг мого батька.

​— Олександре, блискуче! — він потиснув мені руку. — Твій батько пишався б тобою. До речі, хто ця чарівна дівчина, що допомагала тобі з презентацією? Ваша нова асистентка?

​Я відчув, як серце пропустило удар.

— Так, це Ліза Ковальська. Студентка третього курсу. Дуже талановита.

​— Талановита... — Вернер прижмурився, дивлячись на Лізу, яка якраз розмовляла з кимось із молодих аспірантів. — Обережніше, Олександре. Талановиті студенти часто... відвертають увагу від науки. Особливо, якщо вони такі вродливі.

​Я нічого не відповів. Я лише міцніше стиснув папку з доповіддю. Він щось запідозрив? Чи це просто старече бурчання?

​Увечері був банкет. Я намагався тримати дистанцію від Лізи, але це було фізично боляче. Я бачив, як навколо неї в’ються молоді аспіранти, як вони сміються з її жартів. В мені закипала ревність, яку я не мав права показувати.

​Я вийшов на балкон, щоб трохи охолонути. Через хвилину двері відчинилися, і вийшла вона.

​— Ти втік, — сказала вона, стаючи поруч.

​— Я не можу на це дивитися, Лізо, — прошепотів я, стискаючи перила. — Як вони дивляться на тебе. Як вони намагаються доторкнутися. Я хочу кричати на весь зал, що ти моя.

​— Але я і так твоя, — вона поклала руку мені на груди, заспокоюючи моє скажене серце. — Вони бачать лише студентку. А ти бачиш мене. Це головне.

​Ми стояли там, у напівтемряві, слухаючи музику з залу й шум моря. Це був останній момент нашої свободи.

​Понеділок. Київ зустрів нас дощем і сірим небом. Ми вийшли з потяга, і я знову одягнув піджак, застебнувши всі ґудзики. Маска професора повернулася на моє обличчя, але тепер вона тиснула на мене, як ніколи.

​Ми домовилися, що в університет зайдемо нарізно. Вона пішла першою, а я зачекав п’ятнадцять хвилин.

​Коли я зайшов до кафедри, атмосфера була напруженою. Заввидувач кафедри, професор Бондар, сидів у своєму кріслі, перебираючи якісь папери.

​— Олександре Вікторовичу, зайдіть, — сказав він, не підводячи очей.

​Я зайшов, зачинивши двері. Моє серце калатало так швидко, що я боявся, що він його почує.

​— На вашу адресу надійшла анонімна скарга, — Бондар поклав на стіл аркуш паперу. — Студенти скаржаться на ваше... неналежне ставлення до деяких студенток. Конкретніше — до Лізи Ковальської. Кажуть, ви виділяєте її, даєте легші завдання, проводите з нею занадто багато часу в лабораторії.

​Я відчув, як земля йде з-під ніг. Ліда обіцяла мовчати. Яна? Хтось інший з групи? Або Вернер щось сказав Бондарю?

​— Це... це непорозуміння, — мій голос прозвучав непереконливо. — Ліза — моя лаборантка. Звісно, я проводжу з нею більше часу, обговорюючи експерименти. Щодо завдань — я даю їй найскладніші, бо вона талановита.

​— Талановита... — Бондар повторив слово Вернера. — Олександре, ви молодий, перспективний викладач. Ваша кар’єра тільки починається. Не робіть дурниць. Ця скарга — серйозний сигнал. Якщо я почую ще щось подібне... мені доведеться вжити заходів. Звільнити вас я не можу без доказів, але репутація буде зіпсована назавжди.

​Я вийшов з кабінету, відчуваючи, як піт стікає по спині. Це була катастрофа. Ефект доміно почався, і перша кісточка вже впала.

​У коридорі я зустрів Лізу. Вона йшла з подругами. Вона глянула на мене, і в її очах було стільки тривоги, що я ледь не зламався. Я не міг їй нічого сказати. Не міг обійняти. Я лише сухо кивнув і пройшов повз.

​Увечері в лабораторії я чекав на неї. Вона зайшла, зачинивши двері на замок.

​— Що трапилося? — запитала вона, підходячи до мене. Вона бачила, що я не в собі.

​— Бондар знає, — сказав я, сідаючи на стілець і ховаючи обличчя в долонях. — Скарга. Анонімна. Хтось бачив нас або просто догадався. Нас... нас можуть знищити, Лізо. Мою кар’єру, твою майбутнє.