Розділ 2

Олександр: 

Наступного ранку я прокинувся з головним болем. Образ студентки, яка в напівтемній аудиторії вказує на мою помилку, не виходив із голови. Це було неприпустимо. Я — викладач, я — еталон точності. А вона… вона просто дівчинка з третього курсу, яка занадто багато собі дозволяє.

​Коли я заходив до корпусу, я пообіцяв собі: сьогодні ніяких поступок. Тільки сухі факти, тільки складна теорія. Я витисну з них усі соки, щоб ніхто й подумати не зміг про «Сашу» чи «помилки в синусах».

​Я увійшов до аудиторії №302 рівно за графіком. Погляд автоматично ковзнув по знайомому ряду. Ліда сьогодні була тихою — мабуть, вчорашня «двійка» подіяла. Яна щось зосереджено підкреслювала маркером. А Ліза… Ліза дивилася прямо на мене. Її погляд був спокійним, майже підтримуючим, і це дратувало мене сильніше за будь-яке нахабство.

​— Сьогодні ми розберемо тему, на якій валиться половина потоку: Квантова суперпозиція, — я різко кинув папку на стіл. — Ковальська, до дошки.

​В аудиторії прокотився шепіт. Ліда злякано подивилася на подругу. Ліза повільно піднялася. Вона не виглядала наляканою. Навпаки, у її рухах була якась дивна впевненість.

​— Слухаю, Олександре Вікторовичу, — тихо сказала вона, підходячи до кафедри.

​Я простягнув їй крейду. На мить наші пальці зіткнулися. Це тривало менше секунди, але я відчув цей дотик як електричний розряд. Я відсмикнув руку швидше, ніж варто було б.

​— Опишіть стан частинки в потенційній ямі, — сухо наказав я, відходячи до вікна. — І не забувайте про граничні умови.

​Вона почала писати. Стук крейди об дошку був ритмічним. Я спостерігав за нею краєм ока. Вона не просто згадувала формули — вона розуміла їх. Кожен символ з’являвся саме там, де мав бути. Вона була талановитою. Навіть занадто.

​Коли вона закінчила, на дошці красувалося ідеально виведене рішення. В аудиторії панувала тиша. Навіть Яна відклала маркер.

​— Ви помилилися в нормуванні хвильової функції, — сказав я, хоча знав, що там усе правильно. Я просто хотів побачити її реакцію. Я хотів, щоб вона захищалася.

​Ліза повернулася до мене. Вона примружилася, дивлячись на свої записи, а потім знову на мене. На її губах з’явилася ледь помітна, майже зухвала посмішка.

​— Ні, Олександре Вікторовичу. Я перевірила двічі. Це ви намагаєтеся мене заплутати. Навіщо?

​Студенти затамували подих. Ніхто ніколи не розмовляв зі мною в такому тоні. Я мав би розлютитися. Мав би вигнати її з пари. Але замість цього я відчув дивний азарт. Вона була єдиною, хто не боявся мого льоду.

Ліза : 

Після пари Ліда і Яна буквально накинулися на мене в коридорі.

​— Ти з глузду з’їхала? — прошипіла Ліда, озираючись. — Ти бачила його очі? Він же тебе спопелити хотів! Лізо, він тепер тебе не відпустить, буде валити на кожному іспиті.

​— Він не злий, — спокійно відповіла я, збираючи книжки. — Він просто перевіряє нас. І себе теж.

​— Себе? — здивувалася Яна. — Про що ти?

​Я не знала, як пояснити їм те, що відчула біля дошки. Коли він торкнувся моєї руки, він злякався. Його суворість — це не характер, це броня. І чим більше він намагається бути «Олександром Вікторовичем», тим більше я бачу за цим Олександра, який боїться зробити помилку.

​Я залишилася в бібліотеці допізна. Мені потрібно було знайти одну статтю для курсової, але думки постійно поверталися до того моменту біля дошки. Раптом двері читального залу прочинилися.

​Я підняла голову. Це був він. Вже без окулярів, у розстебнутому пальті. Він виглядав втомленим і зовсім не схожим на того грізного викладача, що був годину тому.

​Він помітив мене, зупинився на мить, ніби вагався, чи варто підходити. Але потім повільно рушив до мого столу.

​— Ви все ще тут, Ковальська? — його голос звучав глухо в порожньому залі.

​— Шукаю відповіді, яких немає в підручниках, — відповіла я, закриваючи книгу.

​Він сів навпроти. Між нами було лише старе дерево столу і лампа, що кидала тепле світло на його обличчя.

​— Ви були праві, — раптом сказав він, дивлячись кудись убік. — У розрахунках не було помилки. Я... я просто хотів перевірити вашу стійкість.

​— І як? Пройшла? — я посміхнулася.

​Він нарешті подивився на мене. У його погляді більше не було льоду. Тільки дивне, тривожне запитання.

​— Ви занадто уважна, Лізо. Це небезпечно для студента.

​Він вперше назвав мене на ім’я. І в цей момент я зрозуміла: жодні закони фізики не допоможуть нам зупинити те, що вже почалося.