Пролог

Університетські коридори зазвичай пахли старою папером, вологою від дощу та дешевою кавою з автомата. Але в аудиторії №302 сьогодні пахло інакше — озоном, ніби перед грозою. Студенти третього курсу гуділи, як несправний трансформатор. Усі чекали на нього — нового викладача фізики, про якого вже тиждень ходили чутки. Казали, він геній, кажуть, йому немає й тридцяти, кажуть, він «свій хлопець».

​Ліза сиділа біля вікна, намагаючись зосередитися на білих пластівцях снігу, що повільно осідали на підвіконня. Поруч, як завжди, влаштувалися її нерозлучні супутниці. Ліда активно підфарбовувала губи, раз у раз поглядаючи на двері з хитрою усмішкою, а Яна серйозно перевіряла калькулятор, ніби готувалася до запуску ракети в космос.

​— Слухайте, дівчата, — Ліда закрила дзеркальце з гучним кліком. — Я бачила його вчора біля деканату. Ну, цей Олександр... такий симпатичний! Високий, у темному пальті. Я впевнена, ми з ним швидко знайдемо спільну мову. Може, навіть на каву витягнемо після пар.

​— Лідо, він викладач, а не твій однокласник, — спокійно зауважила Яна, не підводячи очей від зошита. — Будь обережніша з дистанцією.

​— Ой, та кинь ти! — махнула рукою Ліда. — Він же молодий. Скоро будемо кликати його просто Саша, от побачите. Лізо, ну скажи їй!

​Ліза лише знизала плечима. Вона відчувала дивне занепокоєння. Вона не любила надмірної уваги, а цей новий викладач здавався їй загадкою, яку не хотілося розгадувати привселюдно.

​Двері відчинилися різко, без попередження. Шум в аудиторії вщух лише на мить, а потім відновився з новою силою. До кафедри швидким кроком підійшов чоловік. На ньому був темно-сірий піджак, ідеально біла сорочка, застебнута на всі ґудзики, і тонкі окуляри в металевій оправі. Він не посміхався. Його обличчя здавалося висіченим з мармуру — красиве, але абсолютно непроникне.

​Він поклав важку шкіряну папку на стіл. Звук був схожий на постріл.

​— Добрий день, — голос був низьким, рівним і холодним, як лід.

​Ліда, не втрачаючи моменту, підняла руку і, не чекаючи дозволу, весело вигукнула:

— Привіт, Саш! Ой, тобто... Олександре? Ви ж наш новий фізик, так? Ми вже зачекалися! Кажуть, ви дуже лояльний до студентів.

​Повітря в кабінеті ніби викачали насосом. Олександр Вікторович повільно підняв голову. Його погляд, гострий, як лазерний промінь, зупинився на Ліді. Він мовчав кілька секунд, і ця тиша була важчою за будь-які слова.

​— Прізвище? — запитав він. Коротко. Різко.

​— Що? — перепитала Ліда, її посмішка почала повільно згасати. — Моє? Ковальчук... Але я просто хотіла привітатися...

​Він підійшов до краю кафедри, спершись на неї довгими пальцями.

— Слухайте мене уважно, Ковальчук. І всі інші теж. Для вас я — Олександр Вікторович. Не «Саша», не «Олександр» і тим паче не ваш приятель з кав’ярні. Ваша «лояльність» закінчується там, де починається невігластво. Якщо ви прийшли сюди шукати компанію для прогулянок — ви помилилися дверима. Тут вивчають фізику. А фізика не знає слова «привіт». Вона знає лише закони, які неможливо порушити без наслідків.

​Ліза відчула, як її щоки обдало жаром. Вона дивилася на його руки — вони ледь помітно стискали край столу, ніби він сам намагався втриматися від якоїсь внутрішньої бурі. Він здавався розлюченим, але в глибині його очей Ліза помітила щось інше — втому людини, яка занадто довго будувала навколо себе стіни.

​Він розгорнув журнал, і його погляд випадково зупинився на Лізі. На секунду його суворість зникла, поступившись місцем секундному здивуванню. Вона була єдиною, хто не відвів очей. Вона побачила в ньому не просто злого викладача, а когось, хто захищає свою територію від всього світу.

​— Почнемо лекцію, — сухо сказав він, розвертаючись до дошки. Крейда в його руках скрипнула, залишаючи перший білий слід на чорній поверхні. — Тема сьогоднішнього заняття: Взаємодія тіл. І раджу вам записувати кожне слово. Помилок я не вибачаю.

​Ліза опустила голову до зошита, але її рука тремтіла. Вона зрозуміла одну річ: цей семестр не буде схожим на жоден інший. Бо між цим холодним чоловіком і нею щойно виникла сила, яку неможливо описати жодною формулою в підручнику.