Глава 1

– Збирай речі, Єво. І зроби вигляд, що ти ніколи тут не працювала.

Голос Даміана не тремтить. У ньому взагалі немає жодної людської ноти – лише суха, розрахована крига, яка вбиває на місці швидше за будь-яку отруту.

Я стою на порозі його кабінету, затискаючи в руках пластиковий тубус із готовим макетом нашої формули. Тієї самої, над якою ми працювали останні два роки. Наші ліки. Наша перемога. Наш спільний тріумф, який ми мали святкувати сьогодні ввечері.

Але в кабінеті Даміана пахне не моїми парфумами. І навіть не святковим шампанським.

Тут густо висить нудотний, солодкий запах чужої гіацинтової води.

Поряд з його робочим столом із темного дуба – дівчина. Ліана Кушнір. Донька того самого олігарха, який ще тиждень тому пропонував Даміану викупити наш холдинг. Вона сидить прямо на краєчку столу, вигнувши спину, і поволі поправляє шовкову блузу з розстебнутими верхніми ґудзиками. На її губах – лінива, переможна посмішка людини, яка щойно забрала чужу власність.

Даміан навіть не дивиться на неї. Він стоїть біля вікна спиною до мене, повільно застібаючи запонки на манжетах сорочки.

– Даміане... – ім'я виривається хрипким, чужим пошептом. Повітря в грудях більше немає. – Що це за вистава?

Він повільно повертається. Жодної мускульної судоми на обличчі. Ті самі темні, майже чорні очі, які ще вчора вранці темніли від пристрасті, коли він цілував мої зап'ястя й шепотів, що я – його єдине повітря.

Тепер у цих очах – порожнеча. Холодна, незрушна безодня.

– Це не вистава, Єво Леонідівно, – його голос звучить офіційно, картонно, мов на засіданні ради директорів. – Це фінал твоєї роботи в «VITA-Corp». Наказ про твоє звільнення вже підписано. Твою перепустку анульовано. Завтра вранці кошти за розірвання контракту надійдуть на твій рахунок.

– Звільнення?.. – я роблю крок уперед, але ноги наче налилися свинцем. – Ти жартуєш? Ми сьогодні маємо подавати патент! Це моя формула! Це наша...

– Твоя формула відсьогодні належить фарм-групі Кушніра, – перебиває він безжально, карбуючи кожне слово. – Як і весь контрольний пакет акцій моєї компанії.

Ліана тихо совається на столі, видаючи легкий, дратуючий смішок, і кладе долоню Даміану на плече. Він не скидає її руку. Навіть не сіпається.

Це болить так, ніби мені в груди встромили розпечений загреб і повільно повертають у рані.

– Ти продав її?.. – я дивлюся на нього і не впізнаю чоловіка, з яким ділила один дім, одне ліжко, один подих на двох. – Ти продав ВСЕ, що ми будували?

– Це бізнес, Єво, – він підходить до столу, витягає з бічної шухляди мої особисті речі, зібрані в одну коробу, і кидає їх на диван. – І ти в цей бізнес більше не вписуєшся. Ти була чудовим спеціалістом. Але твій час вичерпався.

– Брешеш... – я роблю ще крок, підходячи майже впритул.

Серце калатає об ребра з таким гуркотом, що у вухах дзвенить. Присутність цієї ш-ш-ш... інвесторської доньки додає розпеченого заліза, геть не сприяє бажанню з’ясовувати стосунки. І все ж я не можу просто піти. Не можу повірити. Повітря не вистачає, ніби в легених розірвалася величезна діра!

– Подивися мені в очі й скажи це ще раз. Скажи, що це все була брехня!

Даміан робить крок назустріч. Він нахиляється до мого обличчя – так близько, що я відчуваю знайомий терпкий запах його одеколону з нотками сандалу.

– Я ніколи тебе не кохав, Єво, – шепоче він прямо мені в губи, і його подих обпікає холодом. – Ти була лише зручним інструментом для розробки препарату. А тепер іди. Поки я не викликав охорону.

– Це... моя розробка! Моя формула! – стримую сльози, які готові бризнути з очей.

– За контрактом усі розробки належать «VITA-Corp». Не забула?

Який холодний, неможливий в нього голос. Людина, з якою ми зустрічаємося вже два роки. За яку я мріяла вийти заміж!

– Все скінчено, Єво. Ми з Ліаною скоро повідомимо про заручини.

Що?! Весь цей час... він використовував мене – на роботі, в ліжку! А сам... сам планував одружитися на доньці інвестора?!

На моєму пальці тонко поблискує кільце – проста золота нитка з дрібним смарагдом, яку він подарував мені на першу річницю.

Я повільно стягую її з пальця. Шкіра пече.

– Збережи собі на пам'ять, Круку, – я силою кидаю перстень йому прямо в груди. Золото брязкає об його ґудзик і падає на паркет. – Для вашого весільного фонду.

Я повертаюся й іду. Не біжу – іду стримано, карбуючи крок на високих підборах крізь довгий порожній коридор холдингу. Сльози застигають в очах гарячою сіллю, але я не дозволю жодному співробітнику побачити мою слабкість. Лише коли за мною зачиняються важкі скляні двері й на місто обрушується нічна злива, я дозволяю собі ковтнути це отруйне повітря без нього.

Я дивлюся на свою порожню руку, де ще хвилину тому було кільце. Даміана Крука більше немає в моєму житті. З цієї хвилини є лише ворог, якого я знищу його ж зброєю.

***

У кабінеті на тридцятому поверсі панує мертва тиша.

Двері за Євою зачиняються з глухим стуком.

Даміан стоїть нерухомо, вдивляючись у темний силует зливи за вікном. На підлозі біля його дорогих туфель тонко поблискує кинуте смарагдове кільце.

– Нарешті ця невдаха пішла, – Ліана зіскочує зі столу, поправляючи блузу, і підходить до нього зі спини. Вона впевнено кладе пальці йому на плечі й притискається всім тілом. – Ну що, любий? Тепер можна оголошувати про наші заручини? Мій батько вже чекає на дзвінок.

Даміан повільно повертає голову. Його обличчя – непроникна гіпсова маска, а в очах немає жодної емоції.

Він повільно знімає її руки зі своїх плечей, розвертається і наступає носком туфлі прямо на золото із зеленим каменем, розчавлюючи тонке кільце об паркет.

– Дзвони батькові, Ліано, – його голос звучить рівно, мов вирок. – Скажи, що я згоден. Заручини відбудуться цієї п'ятниці.

Він бере зі столу келих із віскі, робить один великий ковток і дивиться, як по склу за вікном стікають краплі, схожі на сльози.