15. Голос за непроникним бар'єром

Пів року тому…

— Алло, Уорене? Я з ними розібралася, — рівний та впевнений голос відобразився з того боку слухавки.

— Добре. Товар у тебе?

— Товару у них не було. Гадаю, справа в…

— Не важливо. Повертайся.

— Я можу вийти на слід наступного кур’єра, мені не обов’язково..

— Ні. Це наказ.

— Ваш чи батька?

Чоловік поклав слухавку, так і не давши відповіді. Браяр спішно протерла свої тонфа об сорочку одного з вбитих чоловіків, після чого відпихнула його ногою, трохи далі від входу.

— Невже вони не розуміють, що для них і гірше, якщо я не спіймаю цього боржника? — перед тим як піти вона уважно оглянула приміщення та усіх жертв, щоб бути впевненою в точності своїх свідчень, — Хоча, особисто мені зовсім немає до цього діла… Вертатися, так вертатися. Зовсім не здивуюся, що знайшли мені справу ще брудніше.

Вона відчинила двері й обличчя миттєво обдуло морозним повітрям. Таким свіжим, що спроможне отверезити будь-кого, побудь на ньому хоча б хвилин 20… Але добиратися з цього району до Наро доведеться набагато довше. Тонкий плащ дещо продувало і вона шкодувала, що полінилася тепло вдягтися перед місією. Цей фактор, як ніякий інший, мотивував повернутися додому якнайшвидше.

В той день ворота «Веріта Фамілія» були прикриті не так щільно, як зазвичай, але Ребека не збиралася проходити через них. Що цікаво, вона завжди їх оминала. Не більше як забобон, але вона відчувала, що кожного хто проходить через них рано чи пізно спіткає нещастя. Не бажаючи дражнити долю, вона подалася до калітки, що була обабіч воріт. На жаль, дверцята були зачинені, тому Ребеці не залишилося іншої дороги, як через нелюбимі ворота.

У вестибюлі маєтку, якщо так можна було назвати цю старезну та занедбану будівлю, було трохи тепліше. Деякі вікна були побиті, з щілин де-не-де задувало, але це наче нікому з присутніх й не заважало. Поглядом вона зустріла темноволосого та високого чоловіка у класичному костюмі. Навколо було багато інших людей та безтямних, що були такими ж прихвоснями місцевого боса – Кагуї Браяр. Брань та крики, гучні перемовляння, місцями п’яне гиготіння. Раніше це бісило дівчину просто до сліз, але з часом вона навчилася ігнорувати подібне. Вона відразу прошмигнула до єдиної добре знайомої тут «людини».

— Пані Браяр, — він скромно привітав її.

— Якась термінова справа, я вгадала? — більш важко вимовила Ребека, заглядаючи в очі співрозмовника та потираючи червоні від холоду руки.

— Нам потрібна група для виконання однієї місії під прикриттям, а Гілрой пручається, — Уорен потер перенісся та поглянув на час, — я нервую, щоб ця дрібниця не дійшла до твого батька. Він – людина зайнята та серйозна, тому розв'яже цю проблему не кращим чином для інших.

— Чому Гіл не хоче йти? Що це за місія? — розмови про батька зовсім її не цікавили, а ось поведінка друга здалася нетиповою, — Не пам’ятаю, щоб він хоч раз відмовлявся від наказу.

— Дон Браяр довірив відправити групу до «Об’єднаної Організації: Італія», щоб поквитатися з деякими її бійцями, що зірвали нам декілька важливих угод та інших справ. Він підозрює, що твій сьогоднішній провал теж їх рук справа. А Гіл, не знаю яка воша його вкусила, не збирається допомагати. Аби всі були, як Мілен та Ед…

— Різкими та безвідповідальними… Кхм, — Ребека замислилася, — ця організація – важлива шишка, що тримає під контролем Палермо та весь захід Сицилії. Може Гіл через це й не хоче лізти прямо у їх лігво?

Деякі безтямні затихли та почали прислуховуватися до і так тихої розмови дівчини та помічника боса мафії. Уорен помітив це напруження та за розмовою плавно уводив Ребеку вглиб будівлі, де менше вух буде до них прислухатися.

— Від нього справа за малим – лиш простежити за коливанням енергії та нікого не упустити. Брудна робота все одно залишиться нашим «пташкам». Як ніяк, «Зозуля» забезпечить їм непомітне проникнення та вихід з території.

Вони наближалися до дверей, з-за яких чулися чергові суперечки та натяки на бійку. Уорен прискорив крок та відразу завалився до кімнати.

— Припинити балаган! — хоч і не криком, але все одно гучним та командним голосом вимовив чоловік у костюмі. Дійсно, перед їх очима стояв Едсель, що міцно тримав за воріт білявого, не сильно рослого хлопчину, що намагався відбитися. Під оком, на щоці, вже було видно синці, а з губи ледь помітно виступала крапля крові.

— Уорене, може хоч ти витрясеш з нього щось путнє?! — вишкірився «Стерв’ятник», жбурнувши хлопчину долі й давши копняка під ребра.

— А тобі ні чужих, ні своїх не шкода, так? — помітно підіймаючи голос, в перепалку втрутилася Ребека.

— Ох, ну так, ти ж у нас сама розумна, доця Кагуї, можеш собі дозволити грубити мені, — він наближався до неї й бажав вхопити, так само як і свою попередню жертву, але вона махом відбилася від його руки, — то може ти нам і допоможеш?

— Не знала, що таким майстрам потрібна допомога, та ще й моя, — грубі й зухвалі слова викликали у Едселя ще більше гніву, але він тримався з усіх сил. Навсправжки вступити в бійку при Уорені буде великою помилкою, особливо поки той пес слідкує за здоров’ям та безпекою молодшої Браяр.

— Твоя «допомога» лише для формальностей, тому краще не сперечайся зі мною, як цей тюхтій.

— Сперечатися мені сенсу і бажання немає. Задоволенням піду з вами на місію, якщо я вам потрібна лише як масовка і «підстрахування».

— А ти на більше й не надійся! Я особисто хочу поквитатися з декотрими… Іншими займеться та істеричка, — він перевів погляд на Уорена, що кивнув йому у відповідь, — раз так, то я піду. Не бажаю проводити час зі слабаками, а то ще заражуся від вас чимось таким дурним.

Обережно оминаючи помічника, задиркуватий хлопець покинув приміщення. Майже відразу увагу Уорена відвернув телефонний дзвінок і він також поспішив покинути кімнату. Ребека відразу оглянулася на Гіла, що підвівся і збирався було теж піти.