12. Всі вони – люди

— Що значить твій прихід сюди, уродженко «Істини»?

Анді тримався, аби не виказати явну ворожість. Перед сходами стояла Ребека, позаду якої виглядав її провідник. Ребека підбирала правильні слова, бо ситуація в будь-який момент може обернутися проти неї. Вона винувато опустила голову та поклала руку на серце.

— Веріта Фамілія зійшла з «істинного» шляху. Кагуя бажає захопити все довкола, стерти все живе на острові. Я хочу допомогти його зупинити, — вона замовкла, лиш трохи піднявши голову.

— З якого дива я маю тобі вірити? Ти його дочка і відмінна шпигунка, на доданок жорстока вбивця..

— Пане, у неї рекомендація від Незуси Хікая! — озвався хлопець.

— Ямада! Ти взагалі мав повернутися з завдання місяць тому, а тут ще й хвіст привів, — пригрозив він чорнявому, на що той відвернув голову, ніби зовсім його не чує.

— Я хочу, щоб Кагуя Браяр горів у пеклі. І я хочу добитися цього за будь-яку ціну. Тим паче зараз він найбільше націлений на вас, прошу, подивіться, це стане вам в пригоді, — обережно перебивши, вона  вивільнила магічну сферу, протягуючи в сторону голови організації, — цей артефакт був дарований нам від ООІ, ще коли ніхто не ворогував на цих землях так, як зараз…

Анді Расселт помітно здивувався, і все-таки наважився спуститися і роздивитися сферу ближче.

— Це Антиреальність? — коротко спитав він.

— Так. Це артефакт, який прийняла у дар Місаро де Наро від Біатрічі Прімо. Керувати ним можу лише я і, — вона зробила важкий видих, — моя покійна матір. Навряд чи я доживу до кінця цієї баталії, тож нехай «ваша» річ повернеться вам і принесе користь.

Анді уважно дослухав, не відвертаючи погляду від рішучих холодних очей юної безтямної.

— Можу припустити, що ти прийшла не тільки віддати це, — він повернувся до неї спиною, — проходьте до кабінету. Зараз ми вирішимо, що робити з тобою далі.

***

Палюче сонце грало на водній гладі та скляних поручнях моста. Вид був неймовірний, але дещо їм всім було незрозуміло. 

— Ну й де ми..? — озирався навколо Рей, звіряючись з картою через браслет.

— Дідько, здається я переплутав місто з річкою, — впевнено сказав Махіру, загадково вдивляючись в далину.

— Що? Як?! — вигукнула Сано. 

— Розумієте, хто ж знав, що Дніпро – це ще й річка, — посміявся хлопець, оглядаючи інших туристів на оглядовому майданчику, — проте, все не так погано. На південь країни буде потрібне нам місто – Дніпро.

— Стривай, по якій логіці ти вирахував єдину координату річки?! Це ж річка, вона оминає не одну область! — закотив очі хлопець, в спробах зрозуміти логіку компаньйона, — Чи не простіше попросити ТОЧНІ координати  у того Олександра?

— О ні, він майже ніколи не дивиться повідомлення і не відповідає на дзвінки під час завдань. І ще, краще не звіть його повним іменем при зустрічі, він сильно це не любить. Звіть відразу Аліком.

— А він не розлютиться, що незнайомці звуть його «дружнім» іменем?

— Зовсім ні, йому лиш в радість уникнути формальностей. 

Цим ранком вони приземлилися в аеропорту, але далі їх шлях ще продовжувався потягом. Дякувати, швидкісні потяги ходили тут часто й електронні білети можна було придбати навіть на вході. Махіру зачинив купе та розслаблено усівся напроти Сано та Рейдена.

— Не так і дорого, — усміхнувся він, закинувши ноги.

— Та ми літаком дешевше летіли, — обурився Рей.

— Правда? Вау, які дешеві літаки до Японії, обов’язково треба злітати.

— Та ні… Вони теж недешеві… — Сано почухала потилицю, — може, ми компенсуємо тобі частину проїзду?

— Ну чого ви, не потрібно! Мені не важко заплатити за друзів, — він визирнув з купе, дивлячись, як повз них волочуться люди з валізами та крикучими дітьми. Десь біля туалету п’яний чоловік сварився з провідницею, яка ніяк не могла обійти його лежачого в коридорі «товариша» по інтересах, — наступного разу викуплю весь вагон… — під носа буркнув він, засунувши двері назад.

— Так ти з тих, хто викупає все купе, а за пів години до поїздки здає 3 білети назад? Як підступно! — осудив Рейден.

— Що? А навіщо їх вертати? — наївно глянув на нього Махіру.

— Тобто?

— Я купляю все купе. Якщо дозволяє час – то весь вагон, і спокійно собі їду.

— І тобі не шкода грошей? — дивувалася Сано.

— А чого мені їх жаліти? На те вони й гроші, щоб їх витрачати. До речі, скоро запропонують чай, який бажаєте?

***

Через декілька годин потяг прибув на потрібну станцію і команді вдалося зв’язатися з Аліком. Отримавши координати вони відправилися на південь, все далі відходячи від мегаполісів та міст. До цілі лишалися лічені кілометри, тому приходилося не лише швидко летіти на джи-борді, а й прислухатися та придивлятися до середовища. В далечі, за лісами, виднілося ще якесь селище, що могло значити лише наближення до центру подій.

— Сано, бачиш щось? — тихо озвався Махіру.

— Так. Але все ніби розчиняється в повітрі, — вона зіскочила з борда та притулила руку до землі, — я відчуваю якісь коливання енергії, я не знаю що це…

— Чудово. Йдемо на цей сигнал.

— Ти впевнений? Це може бути пастка від якихось нових видів безтямних, — стурбовано запитала контролерка, розуміючи, що це дійсно щось новеньке.

— А, та ні. Це відлуння сил Аліка. Поспішімо.

Вони проникли у невелике місто. Вже зі сторони воно виднілося, як моторошне і непривітне. Не дивно, коли команда почала наближатися — так і виявилося. Занедбане й нелюдиме, воно дещо лякало Сано. Биті п’ятиповерхівки та понівечені новобудови,  пронизливий вітер проносився безлюдними вулицями, а крони дерев шуміли йому в такт.

— Оце місцина… — прокоментував Рей, заглядаючи по кутках, — і так тихо. Підозріло тихо…

— Рей! Не нагнітай! — крикнула вона на брата. 

— Чи злякалася? — всміхнувся молодший, очікуючи таку реакцію.