9. Там, де стогін потойсвітній рве слух людині смертного буття

Сано прокинулася від нестерпного глухого болю в спині. Лежати їй довелося на животі, а сил піднятися так і не було. Поряд стояло декілька крапельниць, але ніяка з них не була підключена до тіла. Останнє що вона пам’ятала – сповнений ненависті та рішучості погляд Харарі. На мить їй стало зле від цієї думки, але її більше хвилювало те, чим закінчилася та місія і чи закінчилася взагалі.

В горлі почало дерти й вона закашлялась, але лежачи в такому положенні це було не тільки не зручно, а ще й болісно. З-за ширми виглянула пара карих очей. Хлопець відразу налив стакан води та підбіг до Сано.

— Сано, ти прокинулася! Дай допоможу! — до неї вже підбігав юнак в червоній футболці та білим волоссям, що обережно притримав її за руки та дав можливість сісти на край ліжка. Пара живильник ковтків води повернула їй змогу нормально балакати та не відчувати цей пісок у горлі. Відкашлявшись та сфокусувавши погляд, вона побачила перед собою хлопця, якого бачила на сумісному тренуванні. Так-так, це був він, балакучий хлопчина, що був в команді з Харарі.

— Кхе, дякую, я тебе пам’ятаю..  Махіру? — обачно перепитала Сано, боячись, що сплутала його з кимось іншим.

— Так, новенька, немає за що. Я теж тебе запам’ятав. Як ти себе почуваєш? Мені покликати пані Розенберг? — відразу занепокоївся він.

— Почекай, голова гудить… Не хочу поки що балакати з купою людей підряд. Ти краще розкажи, що там сталося під кінець місії? — вона вперлася руками в ліжко, аби тільки не лягати назад. Хоч спина і нила, але сил дещо додалося.

— Всі, окрім тебе і генерала, повернулися неушкодженими. Але пані Тодорокі вже прийшла в норму та почала займатися роботою. Як я зрозумів, меч ви повернули. Більше я не знаю.

— Значить впоралися, ау! — по  спині пройшовся різкий імпульс і відразу притих. Махіру замотав головою.

— Ох і багато кіпішу навів Хару, мені так прикро що така мила дівчинка постраждала від рук цього негідника! — звівся Махіру.

— І не кажи, влетіло мені добряче…

— Зазвичай Харарі діє бездумно, коли діло стосується чогось дорогого або важливого для нього… ще й меч цей мутний…

Сано насторожило, як плавно блондин звів дві деталі.

— Не дивися на мене так, любонько. Я теж частково тямлю в ситуації, — хоч і єхидно, але ніжно всміхнувся юнак.

— Ти теж пам’ятаєш..?

— Ніяк ні. Він розказував мені. А я вірив. І вірю далі. Форсберг хоч і противний як змія, але не вигадник. На жаль я не відчуваю тієї ж енергії що відчуває він, але я вирішив довіритися його словам. Меч, спогади, емблема, генерал Рой… — Махіру стих, — Я знаю стільки, скільки Хару ніколи й нікому не скаже. Я не здивуюся, що з нього навіть його ім’я не витягнути.

— Аоширо.

— Щ-що?

— Аошир­…

— Тсс… Тихіше з цим ім’ям. Якщо хтось знову почує про це ім’я «неіснуючої» людини, то насторожаться. — Махіру насупив брови та прислухався до кроків в коридорі, що поступово притихли.

— Якщо новенька знає про такі камені, то це не просто так. Поки мені не вдалося знайти однодумців, хоча я як належить і не шукав. Якщо ви робите це щоб допомогти Хару – я розкажу все. Але віч-на-віч, без переписування, а ще краще поза стінами організації.

Дівчина дещо затихла і кивнула.

— А зараз мені все-таки треба піти та сказати, що ти прийшла до тями. Не буду тобі докучати, відпочивай, бувай здорова! — вже у дверях помахав Махіру та зачинив за собою двері.

Сано лиш ліниво помахала рукою у відповідь. Через декілька хвилин за дверима роздалися інші голоси. Серед них можна було почути Еру та брата з Сорою. Голосніше з них говорила саме Розенберг, і здається вона відганяла їх якомога далі від палати.

Двері відчинилися, та до кімнати зайшла серйозна Розенберг.

— Ну картина, я відійшла на годину, а вона вже сидить! Так оглянуся, а ти вже по організації бігаєш. А синці які під очима… Тебе тут Махіру не бив? — стіна слів відразу повалитися на бідну голову дівчинки.

Наступні 5-10 хвилин Ера маже без балачок проводила огляд та перев’язувала рану Сано. В цей час вона притулила долоні до спини та почала випускати невеличкі імпульси, після яких постраждала почала відчувати себе набагато краще. Все-таки Ера відрегулювала ліжко та дала можливість Сано влягтися набагато зручніше.

— Ми сильно злякалися. Особливо Рей, — вона зробила паузу та присіла на край ліжка, — але все обійшлося, добре що я вирішила відправити з вами Токо. Якби не він, твій стан був би набагато гірше. Він надав тобі першу допомогу, а потім вже підоспіла і я.

— Дякую, Еро, тільки мене мучить совість, що я щось зробила не правильно, — вона згадала, з яким звірством Форсберг вбив Діону та кинувся на хлопчика, — що там, у Фантазма вівенте?

— Ситуація обійшлася краще ніж ми очікували. Як тільки ти відключилася – до нас явилася володарка Вілфреда та, віддавши меча, викинула нас геть. Проте, вона запросила нашу сторону на перемовини, і зараз пан Анді, разом з Чарою та Саямою знаходяться в Енні. Ввечері буде відомо, що і як. Ти мені краще повідай, чи є щось, що підтвердило наші з тобою здогадки?

— Так, я дізналася декілька цікавих моментів, можу завірити, що ми на вірному путі, — тут вже Сано поділилася інформацією про одержимість Харарі цим мечем, іменем «хазяїна» та тим, що Махіру може допомогти нам у цій справі.

— Тож, ми точно маємо справу з власником Чорного вогню, «неіснуючою» людиною, Аоширо. Це вже більш конкретна інформація. Сано, що ще мене цікавить, ти знаєш де зараз меч?

Дівчина розгублено покрутила головою. Лікарка лише потрусила своєю рукою з браслетом і вказала на браслет Сано. Вона ж своєю чергою відкрила інвентар та побачила цей силует…

Допитливий та здивований погляд впав на Еру, та лиш схвально кивнула,  «діставай».

Перед ними відобразився цей велетень, руків'я якого Ера осмілилася трохи притримати.

— Зі слів Саями, Хару хотів підняти меча сам, та той чкурнув прям до твого браслета. І тут мене занепокоїв твій рівень потенціалу… Він точно вище 30%... Покваплю Джиро з налаштуванням апарату для вимірювання.