7. Різні, та про одне

Безсонна ніч – перший передвісник невдалого дня. Якщо в домі зламалась одна річ, то слідом піде і друга. Так і з поганими новинами.

Сано відповіла Ребеці ще ввечері. Ребека не відповіла. Сано вже ходила до пані Елізабет. Батько досі не виходив на зв’язок. Навіть за фальшивим віконцем йшов ливень. Не такий, як в той день. Сильніший, важчий.

— Може, ти не так зрозуміла Ребеку? — намагався витягнути її з апатії брат.

— Повідомленню 3 дні. А моє ще не переглянуто навіть…

— Може мститься за ігнорування, ну чого ти відразу в соплі.

— Вона б так не зробила! Вона чесна і не мстива…

— Можливо, вона сильно хвилювалась та образилась.

— В Кіото вже мертва навіть земля. Це навіює не найсвітліші думки, — вона не поспішаючи натиснула на кнопку в ліфті, — я піду розвіюся, скоро буду, — пролунало перед закриттям дверей.

— В-вибачте, що підслухав, — обережно виглянув з-за кухні Ямада, — що сталося у Сано?

— Здається, її краща подруга все таки загинула… — сухо промовив Рей.

— Там, в Кіото?.. — обережно спитав парубок, отримавши у відповідь стриманий кивок, — Хранитель поплатися. За кожну смерть. Кожен в організації має важкий осад через цього диявола. Її точно можна відпускати одну?

— Можна, їй просто треба узагальнити думки. Не скажу, що був сильно прив’язаним до її друзів, але шкода. Хоча підтримати все одно важко. Звичайно, проста людина, якою б вона не була, не заслуговує такої долі… Сано повернеться тоді, коли буде готова виплакатися. Вона ніколи не плаче наодинці.

***

Лазерна проекція не брехала, небо справді було непроглядно затягнуте, лило як з відра. Фиркнувши, вона оперлася на колону під накриттям маєтку. Хотілося лише кричати. Від болю. Від нерозуміння. Від емоцій. Від надій. Треба зняти цю незносну напругу.

Відійшовши від колони, вона активувала браслет, неспішно гортаючи список предметів. Дівчина доволі швидко опанувала технологію, тому зберігала в пристрої вже з десяток своїх особистих речей. Один клік, і на ній вже форма. Не офіційна, тренувальна, зручна, вже навіть трохи рідна. Другий – в противіс закинутий на плече сріблястий клеймор. Натреновані очі вже шукали викривлені біополя, вони жадали помсти.    

***

— Тьху! — чоловік сплюнув  краплю крові, вимазавши і так брудну траву поряд, — та аби ви всі повиздихали, виродки, — поле було усіяно трупною отрутою та чорнющим попелом. Махнувши рукою, він розсіяв косу та не поспішаючи рушив далі.

Вже на пів путі до ООІ його увагу взяли на себе гучні крики та чи то лязкіт  меча, чи то скрегіт ікол та пазурів.

— Здохніть! Мерзота! Ви всі за одно з тим покидьком! Та скільки ви вже погубили… Айай! — широкі та імпульсивні розмахи мечем припинилися в момент, коли Сано не услідкувала за тилом. Поваливши її в лужу багнюки, безтямний вже пускав слину зі свого мерзотного прогнившого рота, мріючи якнайшвидше розідрати дівчину величезними зубищами.

Але цьому не статися, поки за тобою нишком приглядає похмурий, але вправний жнець. Ту ж мить коса стрімко відкинула створіння на добрих метрів 15 від дівчини.

— Ловиш ґав, контролерша, — абсолютно байдуже промовив Харарі, блокуючи напади ще двох безтямних.

Шокована Сано, що щойно була за крок до тієї самої смерті, хутко, хоч і незграбно, схватилася за меча.

— Як ти тут опинився?! — все таки випалила Сано, протягом декількох ударів по безтямним. Шок та втома вплинули на силу біополя, тому її випади важко було назвати критичними.

— Білий вогонь все бачить. Ваші зодіакальні іграшки це просто сміх, — майже нечутно бормотів хлопець, викошуючи всю нечисть на своєму шляху.

Завершивши битву, Форсберг ліниво видохнув та закинувши косу на плече, попрямував в сторону організації. Сано боялася з ним заговорити. В її уявленні, Хару — злий та похмурий грубіян з блоку. Він не раз лаявся на місії, людей, суспільні порядки та саму організацію, причому, прямо в лице адміністрації та голови. Зараз це була зосереджена людина, що врятувала її та пішла далі по своїм справам.

— Тож, ти з завдання? Я що значить білий вогонь? Це твоя коса? — підбігаючи ближче, щоб не відставати, Сано ризикнула завалити жнеця кіпою запитань.

— Не задавай дурних питань, — він зупинився, — а тебе що привело сюди, по дощу, одну, битися з безтямними?

Хікая відвела погляд та прикрила очі:

— Треба було охолонути.

— То тепер тобі краще?

— Ні…

Далі вони прямували мовчки. Здійнявся сильний вітер, прогуркотів грім.

— Зараз знову поллє. Хоча, ми вже і так вимокли до нитки... Поряд є крита зупинка, ходімо.

Підходячи ближче до лісу, Сано справді помітила невеличку стареньку зупинку. Бійці ледве встигли заскочити за мить до проливного дощу.

— Я давно не бачила такого сильного дощу, — Сано намагалась зав’язати бесіду.

— Я теж. Останній раз така погода була в день, коли зник Чорний вогонь.

— Тож, що за вогні? —  швидко обмовилася Хікая.

— Білий вогонь все бачить, Чорний вогонь все приховує, Червоному все під силу. Як вважаєш, який з них найсильніший? — плюхнувшись на лавочку, спитав Харарі.

— Червоний, йому ж все під силу, — впевнено, але обачно відповіла Сано.

   — Я теж так думав, — іронічно всміхнувся Хару, спостерігаючи за розрядами блискавки, — Найсильнішим я вважаю Чорний вогонь. Бо він зміг приховати все і від білого, який все бачить, і від червоного, якому все під силу…

— І що приховав цей Чорний вогонь?

— Себе. Безслідно. Виставивши дурнем Білий. Зник, не залишивши про себе ніяких згадок…

Сано задумалася та все ж вирішила спитати:

— Це був твій друг?...

У відповідь вона отримала лиш мовчання.

— У мене теж подруга…. Була, — на останньому слові до горла підступив важкий ком, а очі знову почало пекти, — вона залишилась в Кіото… загинула… — голос все таки почав тремтіти, а руки зчепилися у міцний замок, — тому я і опинилась тут. Одна, зла, самотня та після сутичок схожа на чорта… — на декілька секунд вона натягнула глузливу посмішку, поки з очей вже текли перші солоні краплі.