6. Сутички бійцівських блоків

Сано жваво підскочила до дзеркала, вже на місці покрутилася перед ним, роздивляючись свою нову форму Об’єднаної Організації.

— Доволі зручна, аби тільки не спектись у ній в таку жарку погоду, — сказала дівчина, озирнувшись до сліпучих променів сонця. Дійсно, широкі білі штани закривали голені, тримаючись на них широкими чорними резинками. Їх продовженням слугували невисокі чорні черевики. Біла кофта, що була вільно посаджена поверх темної блузки нагадувала її улюблену сорочку – з великим вирізом, вільно заправлена в штани,  затягнуті коричневим широким ременем. Хоч загальна форма і була трохи мішкуватою, але справді зручною та привабливою на думку її власниці. Хікая довго покручувала в руках срібну брошку, вагаючись, чи треба її надягати. Притуливши її до грудей і подивившись в дзеркало, вона ледве помітно кивнула. Залишилося лиш поправити браслет та вийти з кімнати, за межами якої її вже чекали інші сусіди по блоку.

Певної місцевості для тренувань просто неба наче і не існувало зовсім. Ліс, гірські схили, відкриті галявини: чим простіше та звичніше місцевість, тим легше буде на реальних завданнях. Ліворуч від будинку як раз була похила гора та декілька пагорбів з не зрозумілим через суцільні хащі рельєфом.

Блок генерала Тодорокі перебував в повному складі. Для Сори, що останнім часом любить байдикувати, подібні дійства були тільки в задоволення, що не скажеш про Харарі. Яким дивом його взагалі вдалося вмовити?  Навіть пані Розенберг була присутня, не дивлячись на останнім часом постійно забитий графік.

«Мабуть, це дуже важлива подія», — на ходу вирішила Сано, дивлячись на всіх присутніх. Дівчина майже не хвилювалась, бо за цей короткий проміжок часу вже звикла до постійних нових знайомств, та і раніше їй також було не складно завести з кимось дружбу або знайти спільну мову. Інше питання – навіщо вона це робила, їй досі не відомо.

Вони все ближче та ближче підходили до нової компанії. Близько п’яти людей у чорно-білій формі перемовлялись між собою, іноді озираючись в різні сторони. Тихіше за інших, трохи осторонь, стояв невисокий серйозний чоловік, що час від часу подивлявся на браслет. Не сильно довге волосся прюнелевого кольору було охайно заплетене в низький хвіст, спереду на очі ледве звисав рваний чуб, декілька пасом також прикривало вуха. Підійшовши ближче, можна було помітити, що його брошка іншого дизайну, схоже, як у Саями.

— Генерале Леонхард, зачекалися? — звернувши на себе відразу увагу усього натовпу, гучно протягнула Ера.

— Добрий ранок, пані Розенберг, генерале Тодорокі… — глянувши з під лоба, впевнено промовив чоловік, озираючись на колег, — бачу, восьмий блок не просто в зборі, а навіть з поповненням… Хоча, а де Ямада…— генерал кинув допитливий погляд на Сору.

— Я тут, тут! Ямада, Сора Ямада, всі на місці! — вишкірився парубок.

— Добре… дивно. Тож, Саю, хто наші новенькі?

— Сано та Рейден Хікая, наша нова і невід’ємна частина команди, якщо можна так мовити, — обережно посміхнулась Тодорокі.

— Зрозумів. А ось у мене склад трохи змінений… Замість Токо з нами сьогодні Амелія.

— Звичайно змінений! Знаєш, що мені Токо в лабораторії натворив?! А ви хочете щоб я його на тренування пускала, і взагалі…! — Ера почала метушню щодо ще одного невідомого, але явно екстравагантного бійця.

Завершивши формальні, що слідували після цього, привітання з генералом та його блоком, Сано зрозуміла, що нікого з них зовсім не запам’ятала по імені. Тільки візуальні образи, що хоч якось різнилися між собою, не зважаючи на майже однаковісіньку форму. Висока блондинка в боксерських рукавицях, поряд невисока шатенка з каре та сором’язливою посмішкою. Точно не японці, здалося, що і імена у них якісь більш західні. Мила дівчинка з рожевими хвостиками та круглими окулярами щось щебетала поряд навпочіпки сидячому попелястому блондину з неслухняним волоссям по плечі та охайним, ніжним обличчям. А ось ця вогняно-руда жіночка… стривайте, це ж вона в бібліотеці кидала в Рейдена диски!

Поки Сано пірнала у роздумах,всі вже завершили обговорення тренування.

— Сано, — шикнув Рей, — по очам бачу, що прослухала все… — невдоволено зашепотів братець.

— Та… так, а що ми робимо? — ніби ще тихше перепитала розгублена дівчина.

— На команди ділитись будемо, зараз вони генератор запустять, щоб нас на довільні пари розбити.

— І що далі?

— А далі вперед і з піснею. Один на один, змагання, слухай краще. — пробубонів  Рейден, знову піднявши голову до епіцентру розмов.

— Перша команда – Харарі Форсберг: Махіру Савада! — гучно заявив пан Леонхард, — Граємо в «квача», тільки з однією умовою: хто перший доторкнеться зброєю до індикатора на браслеті супротивника той і виграв. Коли завершимо розподіл, одній людині з кожної команди дається фора 5 хвилин, щоб сховатись в лісі, тому вирішуйте самі, хто «кішка» а хто «мишка». Ураження браслету будь якої іншої людини не зараховується. Також ми зараз підтягнемо вам на браслети маячки, які вказують на приблизний радіус розміщення ваших опонентів. Це робиться для того, щоб довго не блукати і випадково не напасти не на ту людину. Обмежень по часу немає, але майте совість, у генералів теж є справи, тому орієнтуємося на годину.

Харарі закотив очі. Вставши на ноги, блондин з іншого блоку ліниво потягнувся та розслаблено попрямував до Хару. Не встиг він розтягнутися в хвалькуватій посмішці та щось сказати, як рудий грубіян відразу його перебив.

— Розмріявся. Я розберуся з тобою за 10 хвилин, — рикнув Форсберг.

— Ого, чому ж не за 5? — посміявся хлопчина.

— Щоб не плакав, що мало бились.

— Хіба таке було?! — Обурився Махіру, — Та щоб ти знав…! — Далі вже метушню діалогу було важко розчути. Хоча, більше розмовляв саме малознайомий боєць. Хоч голос був і голосним, але доволі м’яким та в міру глухуватим, нібито він не бздів, а впевнено вмовляв співрозмовника цією інтонацією. Ніхто, окрім обох Хікая, вже і не звертав на них уваги, ніби подібне дійство в рамках норми.