5. Маленькі таємниці великої організації

«Минув тиждень, як ми з Рейденом прибули в організацію. Все настільки нове, що ми досі не звикли до багатьох речей та місцевих устоїв, дивних та моторошних реалій, не відомої до цього часу сторони дійсності. Радує те, що нас тут дуже тепло прийняли, ніби ми для них відразу стали частиною сім’ї, хоч ці стіни і не замінять мені справжнє домашнє тепло та затишок батьківського дому. Весь цей час ми проходили тренування, я вчусь фехтувати величезним мечем, а Ера-сан мені в цьому допомагає. На перший погляд вона здається різкою та суворою, норовливою, але вона уважно слідкує за нашою безпекою і комфортом. Також тепер я – смертна людина, і це викликає у мене низку змішаних почуттів. На перший погляд ­­­– ніяких змін, але я досі боюсь якось випадково травмуватись, поранитись, а то і померти, особливо після першої сутички з Тодорокі-сан, чия сила відчувається з перших секунд бою.

Чи боюсь я смерті? Цікаве питання. Скоріше за все, так, та все таки мені здається, що про це я дізнаюся в справжніх сутичках чи екстремальних ситуаціях. Хочу сказати – ця риса все таки надала мені новий подих, принаймні саме так це відчувається зараз.  

Також я безмежно вдячна генералу Тодорокі, Саямі-сан, що завжди мило вислухає та дасть дієві поради чи вказівки. Обіймаючи найвищу бойову посаду, вона має великий авторитет та вплив на місцевих бійців. Є і інші генерали: одного з них звати Леонхард, він керує п’ятим блоком.

 Спаринги у мене були лише з Розенберг та Тодорокі. У нас з Рейденом та Сорою різні види зброї, тому нас і не комбінують, хоча мені було б дуже цікаво. Колективні заняття у нас проходять з теоретичних предметів та професійних, таких як рукопашний бій. Всі інші індивідуальні, наприклад «Володіння біополем» для контролерів та звичайних бійців.

Окремо хочу виразити хвилювання за свого батька, який залишився в Кіото… Елізабет розповіла нам про телефонну розмову і тепер тільки Бог знає, що там може відбуватись. Зазвичай я дзвоню йому кожного дня, та останні три дні гудки обриваються одним коротким. Сподіваюсь, з ним все добре і він шукає шляхи вибратись. Досі корю себе, що не потягла його з собою сюди.»

Неспішно вивівши штрихи останнього ієрогліфу Сано перечитала декілька рядків і закрила свій щоденник. На годиннику було 9:30, що свідчило про запланований час виходу.

Лазерне віконце також транслювало сонячний світлий ранок та зелені луги спокійної на перший погляд Сицилії. Можливо, колись Сано знайде час прогулятися цією фантастичною погодою, а поки всі її сили йдуть на адаптацію до «підземного світу» та його мешканців.

Дівчина вже запам’ятала розклад цього тижня: заняття з загальноосвітніх предметів, теоретичні з профілю організації, і на останок, фізичні навантаження: рукопашний бій чи збройні тренування. Окремо для Сано вводилися огляди у Розенберг.

Першим уроком була історія ООІ, яку вела Тодорокі. Заняття проходили у бібліотеці, зазвичай, індивідуально, але час від часу були і відкриті лекції. Сано так і не познайомилась ні з ким, хоча було багато цікавих постатей: високий білявий хлопчина, що випадково переплутав двері і представився благородним левом, чи ось, руда струнка жінка, що зі злістю шукала Розенберг-сан, щоб викликати на поєдинок. Здається, тоді вона жбурнула якийсь металевий диск на ланцюжку прямо в напрямку голови Рея.

Це ж заняття було спокійним, вони швидко наздогнали матеріал. Натомість, Сора, що вже давно в організації, сидів з ними і намагався завчити цю кіпу інформації. Точніше, як «намагався» – просто впевнено кивав головою і не давав ніяких зв’язних відповідей, іноді сором’язливо ховаючись за підручником, як п’ятикласник, що не вивчив табличку множення.  

Більше всього очі горіли у Рея: цьому зазнайці вдавалося навіть влаштовувати повноцінні диспути на рахунок різних вчинків бійців, глав, та інших членів організації. Пам’ять хлопця була феноменальною, та і шестірні працювали у потрібну сторону – з дитинства звик схвачувати нальоту. Не те, що Сано, що звикла бути зубрилкою, що лише заради оцінок вичитувала матеріал. Звичайно, її зібраність та посидючість грали їй на руку, і навіть в останньому семестрі їй не доставляло складності скласти всі тести на 95 і більше балів. Тому і цього разу предмети не здались для неї складними, як, звичайно, і її молодшенькому.

Декілька уроків поспіль змінилися обідньою перервою.

— Та ну вас, ви так добре все вчите! Я ось вже четвертий рік ніяк і основ не завчу, ха-ха, — відразу заговорив Сора, залишаючи з друзями бібліотечне приміщення.

— Ти і не намагався, — кинув Рейден, натискаючи на кнопки ліфту.

— Можливо, ти і маєш рацію, — і далі посміхався Ямада.

« Цей пасивний взаємний булінг розпочався з самого першого дня, але на вигляд не викликав ніяких питань, хлопці є хлопці: сьогодні лаються один на одного, а завтра сидять і разом готують вечерю.» — Подумала про себе Сано.

Спустившись на свій поверх, живіт Сано нагадав їй, що зранку вона так нічого і не з’їла.

— Рей…

— Ну ні, я готував нам останні два дні поспіль, твоя черга, — обурено відізвався він, зрозумівши натяк сестри.

— О, Рейдене, там же завезли довгого рису! 100 років карі не їли та й… — підхопив задум Сано Сора і спробував вивести Рея на черговий кулінарний подвиг. Справді, не встиг Ямада завершити речення, як Рей схопився та попрямував на кухню, гучно захлопнувши за собою двері.

— Правда рис завезли? — поцікавилась старша.

Сора байдуже пожав плечима, з чого Сано ледве чутно посміялась.

— Відхватимо?

— Та ні. Він зараз позлиться хвилин 10, а далі все одно щось приготує, — Заперечила Сано, попрямувавши до своєї кімнати, — Ти, головне, з кімнати не виходь найближчі півгодини, і на ключ закрийся... Я покличу, — тихо промовила дівчинка, підморгнувши наостанок.

Сора нервово посміхнувся і теж пішов до себе.

Тим часом з кухні вже роздався гучний прокльон, вслід за яким линули різної гучності та природи стукання, грюкання та цокотіння різними посудинами та ємкостями.