3. Чи цінне те життя, що часу меж собі не знає

Цю ніч Сано спала бентежно, ледве задрімавши лише під ранок.

8:00. В кімнаті пролунав набридливий дзвін, щу супроводжувався голосом Джи:

— Доброго ранку пані Хікая! На годиннику 8:00 – час прокидатись і радіти новому дню! Буду радий повідомити Ваш особистий розклад на сьогодні! Щоб відключити будильник підійдіть та натисніть на панель біля входу. В налаштуваннях також можна змінити сигнали повідо… — Сано натиснула на панель, — Щиро радий, що ви встали і готові до нового дня! Сигнали і частоту повідомлень можна змінити у налаштуваннях.

— Дякую, Джи. І тобі добрий ранок.

Дівчина присіла на ліжко та почала обмірковувати вбрання. Вчорашні речі трохи забруднились під час «переїзду», тому вона вибрала звичайну білу футболку з джинсовими шортами-комбінезоном.  Час відвідати місцеву ванну кімнату.

Хікая вже були в повній готовності до запланованого огляду і чекали в холі блоку. Невдовзі до них підійшла така ж активна, усміхнена пані Тодорокі.

— Доброго ранку! Рада бачити, що ви вже в повній готовності. В першу нам треба відвідати блок 3.2, час вирушати.

Цього разу голос місцевого штучного інтелекту не задавав зайвих питань і кабіна відразу поїхала вверх. Першою вийшла Саяма, за нею прослідували підлітки. Перед ними була зовсім невеличка зала з двома дверима. Над ними висіли відповідні таблички: 3.1 та 3.2. За дверима жилого блоку хтось активно шумів, сперечався, але в один момент всі разом затихли.

— Це жилий третій блок. Цілком, блок тихий, але іноді бувають і суперечки. Затихають вони так само швидко, як і починають. Місцевий генерал виховав. Він в нас людина тиха…

— Нам сюди? — перепитала Сано, вказуючи на двері праворуч.

— Саме так. Медична частина. Прошу.

Ще одні двері пройдені. Маленька кімната. Їх обдало бридким дезінфікуючим спреєм, після чого автоматично розсунулись наступні двері. Прохід вів і далі вперед, але Тодорокі цікавив коридор праворуч. Вздовж лівої стіни був ряд дверей, біля них по декілька стільців. Мабуть місця очікування. Напроти ж стіну прикрашати віконні панелі. Сьогодні сонце парило навіть сильніше, ніж вчора. Доволі спекотна погода, як для середини весни. Над дверима таблички від 1 до 4. Перед першою табличка з прізвищем «Розенберг». Ніякої посади чи навіть імені. На хвилинку Сано навіть задумалась, чи точно Ера єдина носійка цього прізвища в організації.

Саяма знову зайшла першою, мабуть, щоб віддати невеличку стопку паперів, що весь час несла з собою. Вийшовши звідти, вона запросила Сано зайти наступною.

Сано обачними кроками зайшла за двері. На вигляд це був типовий педіатричний кабінет державної лікарні: білий інтер’єр, їдкий запах препаратів та величезне вікно відразу позаду столу, за яким, судячи по силуету, сиділа і сама Ера. Ухиляючись від сліпучого сонця і щоб уважніше роздивитьсь жінку, дівчина трохи прикрила очі рукою.

— Добрий ранок Розенберг-сан.

— Хіба це ранок? Вже обід! — жінка заповнювала кіпу паперів, навіть не піднявши очей на Сано.

— Дев’ята ранку, Розенберг-сан.

— Ось і я про те кажу. Пів дня пройшло, я вже Стасиків двічі годувала, — так само, не відводячи очей від документів, Ера вказала на вмонтований в стіну акваріум ліворуч від Сано, який відразу було важко помітити через громіздку книжкову нішу. Півтораметровий акваріум простягався аж до краю робочого столу місцевого лікаря. Рибок дівчина там так і не побачила.  

— Роззувайся і ставай на ось цю панель, прямо, впритул до стіни, — жінка явно не хотіла витрачати багато часу, — не лякайся, це звичайні заміри зросту, ваги та параметрів.

— Сюди? — перепитала Сано, вказавши на стіну з бежевою підсвіткою, під якою стояла тоненька біла панель.

Розенберг кивнула, після чого піднялась з крісла, ухвативши з собою стилус. Перша лінія на стіні, прямо над головою дівчини. Не відриваючи стилусу від панелі, вона швидко обвела в коло числа, що щойно там з’явились. Декілька начерків по стіні біля Сано, і там висвітились інші числа, що вказували на вже перераховані параметри.

— Можеш відходити. Добре, — Ера сіла за стіл та внесла декілька правок в бланк.

— Вітаю! З минулого року ти виросла на 4 сантиметри та набрала 2.5 кг ваги!

— Як так вийшло?!

— Жартую, тільки виросла!

— Не лякайте! Я і так пильно слідкую за вагою… А, стривайте, як ви це зрозуміли?

— Апарат вказує всі останні мірки за останні 5 років. Бачу, важко тобі було в 13.

— Не нагадуйте. Темні часи.. — Сано відвела погляд та почесала потилицю.

Ще кілька хвилин вони сиділи у тиші, поки Ера колупалась в папірцях. Сано оглядала робочий стіл: багато документації, зазвичай прибраної по стопкам. Були і печаті. Окрім них були їхні електронні замінники: планшет, лазерна панель, електронна печатка, стилус… багато чого. Валявся бейджик, що, здається, вже припав пилом.

— Сано, тепер я хочу поговорити про те, що сталось під час рятувальної операції, — зненацька почала Ера, поступово відклавши всі документи.

— У мене також було багато питань, у мене таке дивне самовідчуття, розумієте,— Сано більш активно почала підтримувати розмову, але її перебили.

— Розумію. Питання після моїх пояснень, добре? — дівчинка кивнула, пані продовжила, — В нашій організації є така спеціальність як контролер біополя, зараз поясню хто це і що до чого. У кожної безсмертної людини є два біополя: внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє біополе притаманне абсолютно всім, воно забезпечує людину енергією та покращенням процесів життєдіяльності. Зовнішнє більш цікаве: воно концентрує у собі колосальний запас енергії і тим самим забезпечує людину безсмертям.

— Але наразі всі люди безсмертні, чи не так? — здивувалась Сано.

— Ні, не правильно. У світі і зараз існують смертні, але їх приблизно 5-8% від всього населення Землі.

— А Марс?

— Ні, там лише безсмертні.

— Ось воно як..

— Тож, продовжимо. В теорії, ці смертні люди мають мати одне біополе та швидше старішати, поступово вмирати… Але це було б помітно для інших, що підняло б хвилю бунту, досліджень, релігійних прив’язок, ой, да чого б тільки не було. То як вважаєш, чому цих людей досі не помітили? — Розенберг витримала паузу, чекаючи відповідь Сано.