2. Ласкаво просимо – Об’єднана Організація: Італія!

Срібляста набережна приємно поблискувала від сяйва ліхтарів злітної смуги. Герої  вже впевнено під’їжджали до пункту пропуску. Пік сезону подорожей. Машин було не мало, у відпустку місцеві жителі полюбляють брати нічні рейси, щоб не марнувати майбутній день. На диво, черга рухалась швидко, і вже через 15 хвилин Сано з Рейденом прямували до потрібної зали за впевненою в своїх діях пані Чарою. При цьому жінка ні на мить не відходила від дітей, допомагаючи з реєстрацією, перевіркою речей та орієнтирами у д’юті фрі. Іноді Сано здавалося, що у Рембрандт-сан очі навіть на потилиці. Ось так, обачно та ненав’язливо, вдавалося пильнувати своїх розгублених каченят. Здається, за роки праці та постійного «виховування» такої  кількості дітлахів та підлітків можна навчитися і не так.

Компанія вдало сіла на порожній літак, яким пілотували працівники ООІ. За підрахунками, вони будіть в Італії рано вранці. Звичайно, в них є багато часу на сон у літаку, але ніхто не знає що насправді може статися за час перельоту.

— Ви колись вже подорожували літаком? — запитала Чара, перед цим розвернувши свої пару сидінь  обличчям до Хікая.

— Ні, лише потягами. Трохи хвилююсь… — біля ілюмінатора вже розмістився Рейден, що навіть не відвів погляду від виду за ним поки відповідав.

— Тоді насолоджуйся польотом, небо сьогодні спокійне. Сано, а ти? — жінка посміхнулась та звернула погляд на трохи «випавшу з реальності» похмуру дівчинку.

— Ви кажете, що все буде добре, але я теж хвилююсь. Мені страшно за батька, за наш переліт і за те, що нас чекає. Скажіть мені, я ж марно хвилююсь, чи не так? — голос був доволі тихим, іноді переходив на шипіт. Всю розмову вона свердлила поглядом підлогу, але під кінець все таки підняла свої, як і вже було зрозуміло по голосу, стомлені та сповнені надії очі.

Подавшись трохи вперед, Пані Рембрандт обережно взяла Сано та Рейдена за руки.

— Хвилюватись за невідоме майбутнє цілком нормально. Але я впевнена, що з вашим батьком та нами все буде гаразд. А якщо щось і виникне, то ми подолаємо ці незгоди разом, — весь цей час жіночка не припиняла ніжно посміхатися. Скоріше за все це її звичній вираз, через який і з’явились ці невеликі зморшки під очима. Звичайно, посмішка – це не єдина причина, бо й віком вона вже була близько за 35-40 років.

Брат з сестрою кивнули в відповідь та подякували за підтримку. Прийшов час, і літак вже почав підійматись та набирати висоту. Рейдену було дуже цікаво спостерігати за процесом та робити невеликі замітки у кишеньковому блокноті. Пані Рембрандт періодично відходила, приносячи з собою напої та cмаколики, різноманітні журнали та цікаві дрібнички. В перервах між біганиною вона проводила інструктажі, розповідала цікаві факти про країни та місця, повз які вони пролітали. Рейдену так подобався такий формат подорожі, що він аж забув про те, навіщо і куди вони прямують. На відміну від своєї сестри, яка здається нарешті залишила марні спроби міркування про погане та повільно засинала.

***

Літак здригнувся з чималою силою, від чого Сано миттєво розплющила очі. Це була не звична повітряна яма, як декілька разів траплялось до цього, ні. З ними точно щось зіштовхнулось. Повторний «удар» вже точно змусив героїв хвилюватись.

— Що відбувається, пані Рембрандт?!  — ту ж мить дівчина вскрикнула на весь салон, шукаючи очима їхню берегиню.

— Сано, Рей, негайно сюди! Я в передній частині літака! На нас напали, — з відкритої кабіни пілота визирнула Чара, пускаючи в сторону дітей якесь дивне прозоре поле, що простяглось рівно до їхніх сидінь, — в цьому полі вам нічого не загрожує, ідіть сюди.

Ззовні доносилось все більше ударів, що приходили по різним частинам літака. Салон вже заповнювали ранкові промені сонця, що тільки-тільки сходило над морем. В стінках прозорого, трохи коралового бар’єру світло променів майже не міняло напряму і не приламлялось, що дало дуже дивний ефект. Не довго думаючи, Рейден схопив Сано за руку і вони «пірнули» всередину поля.

— О… Я думав ми будемо ніби у желе… А тут все як і там. Чи доцільно тоді ділити територію на «тут» і «там»? — хлопець озирнувся, попутно розмислюючи про побачене.

— Ти серйозно думаєш про такі дрібниці в такий небезпечний момент? — спитала Сано, поки вони з братом бігли до кабіни пілота.

— Звичайно, я сам в шоці, але я довіряю Пані Чарі. Все таки, я так і думав, що щось тут не чисто. Ось ми і побачили що…

***

Припавший пилом кабінет, безліч ділових паперів, папок, штампів, та розгублений чоловік серед цього всього безладу.

— Тодорокі-сан, що відбувається?! Хутко у мій кабінет і доповісти ситуацію, — останні слова вже пролунали в вимкнену слухавку гаджету, слідом за чим чолов’яга років 30-ти відкрив електронну мапу регіону, з чітким червоним сигналом неподалік від острову Кріт. Пару рухів стилусом, і там з’явились точні координати. Не пройшло і хвилини, у кабінет залетіла невисока, блакитно-фарбована дівчина, що привітавшись, відкрила свою панель.

— Звітую. Близько трьох хвилин тому на рейс був здійснений напад ворожою спілкою безтямних з острову Кріт, по причині, що вони «не отримали попередження» про переліт службовим літаком нашої ООІ, — відповідно до слів, леді швидко відображала всю інформацію на карті директора , —  наразі це в годині польоту від нас, тому я направила туди Еру Розенберг, що наразі працює там під прикриттям і зможе вийти на контакт з Чарою протягом 5-10 хвилин. Активності спілки Хранителя не виявлено.

— Зрозумів. Елізабет знає ситуацію?

— Ніяк ні. Голови ж нам відірве. Ситуація під контролем, Хікая прибудуть живі-здорові. Я і подумати не могла, що Чара не візьме жодного кваліфікованого бійця у супровід. Я не проконтролювала це, беру всю вину на себе, — дівчина явно захвилювалась, при цьому низько вклинившись співрозмовнику.

— Якщо все вирішиться добре, то і винних шукати не збираюсь. Рембрандт-сан довірена особа, я і сам не очікував такої непрофесійності від неї. Можеш йти. Розпорядження іншим службовим транспортом дозволено, звичайно, за необхідності.