1. Залишив дім, пірну у невідоме

ТОМ ПЕРШИЙ

«Сірий світ. Нічого цікавого. Цей весь натовп навколо. Він також сірий. Багато хто з них готується до своєї смерті», — протягом останніх п’яти років життя в голові у Сано лише одна і та сама думка.

В цей непривітний до дівчини день з самого ранку дощило, вулиці наповнював густий туман, настільки, що важко було помітити людей в трьох метрах від себе. Пориви вітру періодично сягали шалених позначок, буквально вириваючи у людей з рук парасолі та зносячи їх з місця. На диво, юній леді пощастило, і їй не довелося відчути на собі всю бентежність і гнів похмурого Кіото. Але Сано було байдуже, бо для неї цей світ вже давно загубив свої барви, тепло і ніжність.

«Мене звати Сано Хікая. І я заздрю тим щасливцям…  — впавши в роздуми, міледі й не помітила як вже опинилася вдома, на своєму улюбленому підвіконні, з величезною чашкою запашного зеленого чаю. За вікном, з тринадцятого поверху було чудово видно весь район: сучасні багатоповерхівки, офіси відомих компаній та брендів, стрімка річка Камо з її величними мостами, сквери та квартали з яскравими вивісками, що ніби протистояли тій сірості сьогоденної негоди. Вид насправді заворожував, але їй сьогодні не до цього, — Точніше, тим людям, що жили кілька століть тому», — Сано провела пальцем по стежці від щойно прибігшої по склу краплі. ­

«Декілька століть тому одному дурню спало на думку зробити людей безсмертними. У нашому світі люди тепер приречені на пекельні муки. Адже, щоб не перевищити ліміт перенаселення, рівно 250 років тому світові лідери та союзи країн підписали один дуже жорстокий закон,  — У поле зору дівчини потрапила карета швидкої, у яку працівники лікарні насильно заштовхували похилу, але дуже жваву бабцю,  — Людина, досягнувши 100 років, піддається неминучій загибелі в крематорії. Саме так день народження і стає днем ​​смерті.»

«Звичайно, хтось урочисто влаштовує цілі церемонії, а комусь просто начхати. Про природну смерть я знаю лише з підручників: старість, хвороби, суїцид, нещасний випадок, убивство, голод...  — дівчина уявно загинала пальці, — Люди так просто вмирали... Нині вже не так. Зараз світ нудний та похмурий. Ти знаєш, коли ти помреш, і це пригнічує. Адже раніше люди нічого не знали про свою смерть і жили спокійно. Думаю, вони були щасливі.»

В кімнаті різко вмикається світло, з-за дверей визирає чоловік років сорока.

—  Доню, привіт! Я й не помітив, як ти повернулася. Як день пройшов, як з екзаменами впоралась? Не сильно промокла по дорозі додому?  — до вітальні зайшов привітливий, охайно вдягнутий батько Сано, пан Незуса.

— О, тату, привіт, все чудово! Не промокла,  — Сано хутко вскочила і попрямувала до шкільної сумки, по дорозі випадково спіткнувшись об іншу. Секунд десять пошаривши в ній, обережно витягнула звідти чотири бланки та віялом розправила їх перед очима батька, — Ось, все як завжди на найвищому рівні! — Передавши в його долоні папери, дівчина радісно попрямувала назад на підвіконня, і з розмаху усілась на нього, ледве не перекинувши вже охолонувший чай.

— І справді! Усюди по 95-100 балів, ти справжня розумниця! Ти вже обрала, в яку медичну академію збираєшся вступати? Заплачу за будь яку, а хочеш порекомендую декілька?  — Очі Незуси-сана майже не в прямому сенсі горіли від захвату потенціалом доньки.

«Але я не збиралася в медичний… лихо», — з краплею іронії подумала про себе Сано.

— Хто знає, тату, потім подумаю, зараз ліньки, ахаха!  — вона розвела руками в сторони і віджартувалася, аби уникнути цих нудних розмов, що вона вже чула не один раз.

— Що значить «потім» ти мені скажи?! Через два місяці вже треба подавати документи, а …  — він  трохи  не встиг закінчити речення. Йому зателефонували. По обличчю Незуси було відразу зрозуміло, що людина на іншому кінці дроту має до нього серйозну розмову.

— Сано, я відійду, — Незуса хутко покинув кімнату, віддалено було чутно, як він відповів на дзвінок.

Пожавши плечима, Сано взялась допивати вже зовсім холодний чай. Але не бачити їй покою цим вечором: вхідні двері зненацька відчинилися, і так само різко з гучним грохотом захлопнулись. До квартири залетів невисокий хлопчина років п'ятнадцяти, і опершись спиною о двері, почав по троху сповзати донизу.

— Агов, Рей! Та йди ти до біса з такими ефектними появами!  — бідолашна, ледве не похлинулася від неочікуваного «прильоту» брата.

— В-вибач, — намагався віддихатись Рейден, — хвилинку, зараз все поясню, — хлопчина плавними рухами прослизнув до вітальні, ухватив Сано за лікоть і повів на кухню. Там він дав жест присісти біля вікна, і звернув увагу на автомобіль на стоянці під будинком.

— Уважно подивись на ось цю чорну машину зліва, бачиш? Як вважаєш, чи багато вона сьогодні проїхала? А я тобі відповім, що не менше, ніж я находив за останні три години по всім можливим і не можливим закуткам міста. Розумієш? — Рей розмовляв дуже збентежено, але тихо, ніби боявся, що вони його почують.

— Ти думаєш за тобою хвіст? Але хто це і навіщо їм ти? — для Сано це було дикістю, щоб в тридцять першому столітті люди все ще викрадали звичайних підлітків.

— Звичайно! Вони за мною слідкують, і це не вперше! Від школи, і куди б я не йшов, як би не блукав, вони мене знаходять! Я нічого протизаконного не робив і у банди не ув’язувався. Сано, мені справді моторошно… — в його очах було помітно страх та розгубленість.

Уважно слухаючи Рейдена, Сано почала дещо згадувати.

— Знаєш, а я також бачила цю машину не один раз. Можливо, вони слідкують за всією нашою родиною.  Я тобі вірю, треба розповісти батькові…

Тільки но Сано замовкла, на кухню зайшов Незуса, паралельно ховаючи телефон до кишені.

— Що тут відбувається, що за галас? Рей, привіт.

— Бать, за нами слідкують! Ми як раз хотіли тобі сказати це. Може треба звернутися до поліції? Чи це якудза і нам кінець? Ми щось зробили? Чи нас з кимось плутають?!  — Рей вже відкрито запанікував, активно при цьому жестикулюючи.