Розділ 2.3

Шок.

Мої плечі тремтять. Мені важко дихати.

Я не можу повірити в те, про що тільки що дізналася. Мама... Моя бідна матуся... Вона стільки усього тримала в таємниці. Готувала нас до того, про що я і брат навіть не здогадувалися. Тепер мені ці безліч гуртків та тренувань не здаються непотрібними.

А тепер вона померла! Вона знала, що помре! Мою маму вбили! І вона знала це!

— О Боже...

Я закриваю обличчя руками і заплющую очі. Я вже хвилину сиджу і намагаюся дихати повними легенями. Руки тремтять, та я відриваю їх від себе.

Коли ж розум почав пояснюватися, я кидаю погляд на годинник.

03:14

Я випростовуюся, ледь не втрачаючи рівноваги. Стрімкими кроками йду до гардеробної та витягую свій великий рюкзак, починаючи поспішно кидати туди речі. Документи, електронні пристрої, джинси, якусь толстовку. Поки в гардеробній, я швидко натягую на себе темну спортивку і зручні кросівки, а потім забігаю назад в кімнату.

Дивлюся на підлогу з книгами і знову біжу в гардеробну. Вертаюся з масивною сумкою. В неї поспіхом запихаю книги, бумаги. Лист сую в папку з документами. Гроші, ключі, коробочку з дорогоцінностями, бо готівки мало, а гроші потрібно буде.

Вдягаю шкірянку, заплітаю свої кучері в хвіст і натягую кепку. Хапаю в руки сумки і, не озираючись, виходжу з кімнати.

Повільним і тихим кроком доходжу до кімнати брата і без стуку вриваюся до нього. Закривши двері на замок, кидаю сумки і біжу до його ліжка. Він спить.

У нього завжди міцний сон, і аби він проснувся, потрібна сирена. Та несподівано Крістіана здригається, і різко він відкриває очі. Сонливим поглядом він намагається розрізнити, хто в його кімнаті. Розуміючи, що це я, він протирає руками очі і позіхає.

— Що ти тут робиш? — запитує він, піднімаючись з ліжка.

Я жвавим кроком йду до гардеробу. Він, напевно, не замітив, що я дивно вдягнута, але зараз це не важливо.

— Швидко збирай речі, ми йдемо звідси.

— Що? — він сідає, але досі не розуміє, що відбувається.

Я не звертаю на це увагу, кидаючи речі в його великий рюкзак. Знаходжу ще спортивну сумку і запихаю туди одяг.

Коли я заходжу знову в кімнату, він вже стоїть в одних нічних шортах. Його очі розширені, а пальці крутять рубіновий перстень.

— Сестро, що відбувається? Це через вечерю?

Його голос тихий, наляканий, але впертий.

Я підбігаю до свого рюкзака і достаю папку. Коли я підходжу знову до Крістіана, в моїх руках лист. Він піднімає брів та бере його.

— Поквапся, у нас мало часу.

Він інтуїтивно киває і сідає на ліжко, починаючи читати. Його очі розширюються, зустрічаються з моїми. Я киваю і йду до його столу.

Поки брат читає, я намагаюся зосереджено збирати його речі. Ту ж саму техніку, не всю, звичайно. Крістіан має багато гаджетів, від більшості яких буде змушений відмовитися. Документи його вже у мене, разом з моїми. На щастя, я їх не встигла віддати Андерсонам.

Коли я завершила, я подивилася на брата. Він був спустошений. Він сидів, міцно стискаючи лист в руках до білих кісточок. Його лікті лежали на колінах, а голова безвільно звисала. Я ковтнула і підійшла до нього.

Сівши поряд з ним, я обійняла його за плечі. Його плечі були напруженими. Його дихання було відривчастим. Я без лишніх слів притягнула його до своєї грудей. Він не сперечався. Його руда голова була біля мого підборіддя, я притиснулася губами до неї і почала гойдатися, так як робила мама. Раз. Два. Три. І на четвертому погойдуванні він розплакався. Мій молодший брат розплакався.

Я гладила його по плечах, шепотіла слова підтримки, а він продовжував плакати. В один момент він міцно обійняв мене за талію. Так ми просиділи якийсь час. Я дала йому цей час. Як собі дала. Нам потрібно ще більше часу. Але... у нас його немає.

— Нуж бо, — я поплескала його по плечу і відсторонилася. — Нам потрібно тікати.

Він кивнув і мовчки поклав лист мені на коліна та встав. Я подивилася на коліна з листом і на свій перстень. Стиснувши руку в кулак, я рішуче встала.

Досить! Потрібно діяти.

Взявши телефон, я набрала потрібний номер і почула гудок.

Один.

Два.

Три.

— Слухаю.

— Філіп. Нам потрібно вибиратися звідси.

В трубці було тихо. Я вже подумала, можливо мама помилилася і він нічого не знає, але...

— Зрозумів. Ти де?

— В Крістіана.

— Через дві хвилини буду, — він поклав трубку.

В той момент, коли я завершила другий дзвінок, брат вже був готовий. Він теж був вдягнений в спортивний костюм, але замість кожанки натягнув на себе джинсову куртку.

Я піднялася і підійшла до брата. Поклавши руку з перстнем на його плече, я сказала:

— Ти розумієш усю ситуацію?

— Так...

— Наше життя змінюється. Не знаю, в кращу чи в гіршу. Але... відтепер наше дитинство закінчилося.

— Воно закінчилося в день смерті батьків...

Моє серце зморщилося в клубок. В очах запекло, і я стримала сльози. Побачивши мій стан, він поклав свою руку з його перстнем на моє плече.

— Я твій брат, і я обіцяю, що захищатиму тебе. Від усіх і усього.

— Я твоя сестра, і я обіцяю, що теж тебе захищатиму. Від усіх і усього.

Пролунав стукіт.