Розділ 2

Здавалося, що моя голова наче тонула в холодній подушці. Покривало, яке огортало моє тіло, ніби захищало мене від реальності. Темрява ночі так поширилася, що здавалося, що я не зможу розгледіти навіть своїх ніг. Мої ніздрі відчували свіжий аромат дощу, що наповнював простір кімнати, а фіранки нагадували хвилі буремного моря. Слух заповнював стукіт краплинок, а вітер нагадував крики відчаю. Я продовжувала вертітися, не відчуваючи ні крихітного бажання сну. Він наче вже не був мені під силу після усього, що відбулось.

Не витримавши марних спроб заснути, я піднялася з ліжка. Я не мала бажання ходити по чужій домівці, що лише привертало б увагу, яку ніхто не потребував. Мої стопи доторкнулися м'якенького килима, що лежав біля ліжка, а долоні стиснули простирадло.

І тиша. Знову суцільна тиша. Ні однієї думки, жодного руху тіла, навіть дихання не можна було відчути. Я наче знову відключилася від усього і усіх.

Врешті-решт, підійшовши до вікна, я підняла голову. У суцільній темряві ночі не було жодної надії побачити хоч один проблиск сяйва. Чорні хмари огорнули небеса.

Згадалися розповіді матері про її рідне місто. По її словам, кожна ніч була красивішою іншої. Темне небо сяяло безліччю зірок та сузір'їв. Було видно, що саме цього сяйва кожної ночі їй бракувало. Але незважаючи на це, вона завжди говорила, що їй не потрібні усі зірки неба, поки ми є в неї.

А тепер немає її. Мені захотілося відчути те, що відчувала вона, і я почала вдивлятися в небо, аби побачити хоча б одну зірку. Ні єдиної.

Я злісно зітхнула і різким рухом закрила фіранки. Щокою покотилася сльоза, але я вперто її стерла з обличчя.

Я спираюся об холодну стіну та обезсилено спускаюсь на підлогу. На мить я заплющую очі, опускаючи голову.

— Я не знайшла... — шепочу я і ледве не до крові закусую губу. Дихати стає важко. Повне сприйняття останніх подій змушує серце зморщитися. Я в паніці починаю вертіти головою. "Ні!" Цього не може бути! З яких пір я стала загнаною пташкою в золотій клітці?

Я зриваюсь. Мої сльози скочуються по щоках. Закриваючи долонями обличчя, мої плечі тремтять від здригань плачу. Хочеться забути усе і усіх. Я хочу забути!

Та щось противилось мені. В пам’яті, як на зло, спливали усі наші моменти, і серед усіх них був той самий, ніч на даху у пошуку сяйва зірок. Це була одна з останніх тих рідких сімейних вилазок, далеко від міста.

— Все як ти і розповідала... — моє дихання перехопило від неземної краси небесних світил. — Вони чудові, якщо дивитися на них з висоти...

— Ти повинна сама побачити, наскільки красивий світ за межами хмарочосів.

Мама обійняла мене за плечі і загойдала, як завжди робить, коли ми наодинці. Я посміхнулася в найщасливішій посмішці.

— Так ти стримала обіцянку показати мені це.

Мамині обійми на мить стали міцнішими, та за наступну мить знову пом’якшилися.

— Пообіцяй мені, що якщо зі мною щось станеться, ти прочитаєш нашу книжкову колекцію.

Від різкої зміни в розмові та атмосфері в цілому я розгублено подивилася на її обличчя. Воно було пустим, та коли мама подивилася на мене, в її очах знову засяяло життя.

— Що?

— Пообіцяй мені, що якщо зі мною щось станеться, ти прочитаєш нашу книжну колекцію.

— Що? Навіщо? Чому ти мені таке говориш?

— Хіба я не можу просто так це хотіти? Вважай це причудою сентиментальної книжкової мами.

— Це і справді дивно. Але якщо ти так просиш... То добре.

— Життя дуже дивне. Ти це ще встигнеш побачити...

В її голосі була біль.

В голові була лише одна думка: вона хотіла цього. Вона не хотіла, щоб я сиділа і плакала як слабка, але хотіла, щоб я прочитала те, що нас пов’язувало. Це було останнє бажання матері.

Піднімаючись на невпевнених ногах, я спиралася руками об стіну. Коли мої ноги нарешті підтримали мене, я поволі перебираючи ними дійшла до стелажу. Узявши першу книгу з серії "Наша дорога" Гаррета Ройа, я довго дивилася на неї, поки нарешті наважилася відкрити сторінку на першому розділі.

Я читала її без інтересу. Мені вже ніщо не могло задовольнити, і ніщо не могло відволікти від реальності.

Наче вийшовши з трансу, я почала помічати, що папір біля деяких букв ніби підкреслений гострим нігтем. Я моргнула і припинила читання. Тіло похитнулося.

На інших сторінках так само. В мене ніколи не було таких нігтів, крім материнських.

—… якщо зі мною щось станеться, ти прочитаєш нашу книжкову колекцію.

Невже мама їх підкреслила? Вона хотіла, щоб я перечитала її не просто так. Вона хотіла мені сказати те, що не могла сказати при житті...

Підірвавшись від сторінок, на адреналіні я поквапилася до столу.

Взяла блокнот і ручку.

Сіла на підлогу.

І почала.

З першої ж сторінки я стала виписувати всі букви, але виходила якась маячня, слова не складалися.

“мка чкікщя йкннс”

Я почала бити себе по голові. Очі зажмурилися, а скроні наче розривалися.

— Думай... думай. Ну же!

Точно!

Мама не просто склала звичайні слова, а... Шифр.

Ми з нею в дитинстві спілкувалися шифрами, коли не хотіли, щоб батько знав, про що йде мова. Іноді це робилося для розваги або в ситуаціях, коли потрібно було щось сказати, але ми не були в компанії відповідних людей.

У нас були різні коди, але цей - один з простіших, алфавіт в зворотному порядку.

Тому, якщо перекласти, перші слова... Ручка квапливо за ковзала по паперу.

“моя дорога Поллі”

Це мама! Тільки вона називала мене так пестливо.

Посміхнувшись, я почала переписувати і зразу перекладати. Я пам’ятаю порядок букв на пам’ять. Ми часто його використовували, він був найпростішим і найвеселішим. Так ми відволікались, і це працювало. Як і зараз, я нарешті відволіклась.