Розділ 1.2

Стіл був заповнений усілякими делікатесами. Аромат смачної їжі заповнив повітря, і до горла підступила нудота. Я намагалася дихати через рот, але це не полегшувало моє становище. Невпевнено, що сьогодні я зможу з’їсти більше, ніж кілька шматочків.

— Нарешті усі зібралися! — пролунав тихий і басистий голос.

Моє серце стрибнуло в грудях. На мене глянули карі очі, які, здається, пронизували мене. Я відчула, як Крістіан поруч зі мною напружився. Темна посмішка містера Ітана Андерсона спрямована була на нього, не торкаючись моїх очей. Коли ж він знову звернувся до мене, то вказав рукою на стіл.

— Не змушуйте чекати вас ще довше. Прошу до столу.

Його голос був холодним, як лід. Усе його тіло, крім очей, не виражало жодних емоцій. Холоднокровна постать.

Ми пішли за його вказівкою. Як ми могли затримати їх високопоставлену компанію, хоча б на хвилинку? Це було просто неможливо!

Через пів години ми всі сіли за стіл і почали куштувати вечерю. Сім’я Андерсонів розпочала світську бесіду, в яку постійно намагалися втягнути і нас з Крістіаном.

Якась частина мене стежила за розмовою, а інша намагалася відсторонитися усіма можливими способами. Моя тарілка була заповнена усім, що раніше приносило мені задоволення: лосось з овочами, паста з креветками і шпинатом, і мій улюблений горіховий пиріг. Але вся моя середина протестувала проти навіть одного шматочка цих страв.

Я не могла вигнати думки про те, що можуть змусити мене бути з Марком. Я не витримаю його. Я не витримаю цього союзу.

— Люба... — пролунав голос місіс Роуз.

Я здригнулася, але все ж з посмішкою на обличчі поглянула на господарку дому. Вона сиділа ідеально прямо, всі столові прибори були строго за етикетом, навіть серветка лежала на колінах. Якби це могло видалити її внутрішній бруд.

— Тобі не сподобалася їжа? Ти вже майже нічого не їси з того часу, як сіла. — продовжила вона проявляти свою увагу до мене. — А про лосося я взагалі мовчу. Подивися, що ти з нього зробила...

Я опустив свій погляд на тарілку. Трясця! Я навіть не помітила, як апетитний лосось перетворився на рибний фарш.

З іншого боку почувся сміх, і його неприємна рука накрила мою. Я підтримала свою холоднокровність, намагаючись не відірвати свою долоню з відразою на обличчі. Піднявши погляд, я зустріла погляд Марка.

— Поллі, сьогодні дійсно ти не та. — засміявся він.

Всі погляди були спрямовані на мене, особливо карі очі, які слідкували за кожним моїм рухом. Все моє тіло кричало, щоб я відсторонилася. Знайшовши в собі сили, я змусила кінцівки своїх губ підійнятися і заговорила, не відводячи руки.

— Марку, чи не міг би ти долити мені ще води?

— Звісно, люба.

З запинкою він відпустив мою руку і з ентузіазмом взявся наповнювати склянку. І лише в його очах блиснуло роздратування. Хоча я змогла позбутися його торкання, моє тіло розслабилося, але мозок не припиняв посилати тривожні сигнали.

— Можливо, тобі варто сходити до лікаря? Не ображайся, але ти маєш не самий кращий вигляд. Ти повинна доглядати за собою. Я звичайно розумію твою втрату, але життя на цьому не закінчується. Ось наступного тижня ви з Марком, як пара, маєте відвідати благодійну вечірку. Там будуть люди вищого соціуму.

— Пара... — мій голос був тихим, але за столом було так тихо, що усі почули.

— Звісно, любо, як же по-іншому? — вона відповіла так природно, що я зрозуміла, що вона дійсно не бачить проблеми.

— І справді... Ніби в мене є вибір, — моя відповідь була пронизана сарказмом.

Столову наповнив звук металу об порцеляну. Я намертво завмерла над простягненою склянкою води. Іншу мою руку, яка була під столом, накрила тепла рука брата.

— Я гадаю, ми достатньо часу дали вам на скорботу. Чи не так? — промовив містер Ітан з погрозливим голосом. Я зімкнула свої губи і мовчки дивилася прямо йому в очі. Взявши серветку, він врівноваженими рухами витер краї своїх вуст і таким ж повільним рухом відклав її. Він грав нами, як кіт з мишкою, яка опинилася в пастці. Маніпулятор, дідько!

— Весь цей час ми ставилися з розумінням до вашої втрати. Твій батько був моїм другом і він довірив вас мені. Тому я маю повне право втручатися в ваше життя, — продовжував він.

Наша втрата. Дійсно для них це не втрата, а чергова нагода. Кого він обманює? Я вперто продовжувала дивитися на нього.

— Діло не в скорботі, містер Ітан...

— А в чому тоді? — перебив мене.

Я подумки порахувала до десяти. Мені потрібно триматися спокійно.

— Ми з Марком не пара. Думаю, цього достатньо, — я кожне слово ледь не по складам проговорила.

— Можливо, для таких як ви так. Але для нас це не достатньо, — зверхньо сказав Ітан.

Мої очі розширилися.

— Таких як ми? Це яких? — спитав Крістіан, коли я не вимовила ні слова.

— Любі, не ображайтеся, але Емма не прив’язала в вас ті якості, які повинні мати люди з вищого середовища. Але це не дивно, вона сама ніколи не була такою, як ми, — співчуваючи промовила місіс Роуз.

— Гадаю, саме через це вона ніколи і не хотіла бути такою, — кинув їй у відповідь Кріс.

Місіс Роуз ахнула, і відразу стіл затремтів від потужного стуку кулака об дерево.

— Ти негайно вибачишся, Крістіан Купер!

Ітан наче озвірів. Його очі палали нездоровим відтінком, а тіло було напружене. Здавалося, що він стане звіром і накинеться на мого брата. Я міцніше стиснула його долоню, будучи готовою втрутитися.

— Вибачте, що ми нізащо на світі не станемо такими, як ви, — процідив мій брат.

— Як би там не було, — піднявши брови, господар дому відкинувшись на свій трон, відповів.

— Ви що мене не чуєте? Ми не пара... — мої слова були перервані голосом Марка.

— Тату, облиш їх. Ми всього лиш трохи посварилися. Знаєш, дівчачі дивакуватості... — втрутився Марк.

— Дівчачі? Тобто це була всього лиш дивакуватість, коли я порвала з тобою після того, як побачила тебе з тою Шваброю! — прокричала я йому в огидне мені лице.