Розділ 1

Якби моє життя було б фільмом, оператор навів би з гори камеру та показав сцену, де я зображена маленькою, нерухомою мурашкою в великому мурашнику. І в фінальному кадрі я буду чужою або ж нічийною. Шумний мегаполіс та я.

Гул десятків звуків віддаються в моїй голові болем.

Рукою в кишені безупинно перебираю перстень.

По спині прокотився холодок. За спостеріганням чужих для мене людей я втратила пильність. Мої очі хаотично оглядали оточуючих. В одну хвилину з непомітної мурашки я стала мішенню. Відчуваючи на собі чужі погляди, я поквапилася геть.

Та, як тільки випала нагода звернути в житловий провулок, мене одразу спіймали за лікоть. В ліченні секунди я була оточена шістьма високими чоловіками в темному одязі. Я мала здогадатися, що вони не шукатимуть мене в костюмах і чорних окулярах.

Мене паралізувало, коли я відчула аромат полуниці. Закортіло під холодний душ, аби змити з себе цей шар смороду.

Несподівано я була звільнена з захвату. Та не завдяки силі і спритності. Я незрівнянна проти цих людей. Проти нього. Зробивши крок назад, я поглянула на нього знизу вверх. Марк.

 Його світлі пасма, як завжди, були вкладені в натуральній зачісці. Очі світилися зухвалим поглядом, а уста вкривала переможна посмішка. Мене всю перекосило. Я зробила ще один крок назад. Він натомість зробив в перед, від чого я опинилася притиснута до стіни.

— Моя люба лялечка заблукала?

До горла підступає нудота.

— Я просила, мене так не...

Одним поштовхом руки я була міцно притиснута до мерзенності брудної стіни. Його лікоть був в сантиметрі від горла. Застогнавши від різкого болю в голові і спині, я схопилася долонями за його руки. Нігті впилися в його шкіру. З боку одна з тіней зарухалася.

Подих полуничного аромату увірвався в мій простір. Я відвернулася.

— Що ти там говорила, маленька? Пол-лі — до огидливості повільно проговорив моє ім’я Марк. Його губи були в міліметрі від моєї щоки.

Мої вуста вперто стиснулися. Все його тіло напружилося, а подих став різким.

— Смієш досі поводити себе зі мною як лайном? — прошипів скрізь зуби.

— Як ти майстерно підбираєш до себе синоніми. — прошипіла йому у відповідь.

Здається що вся кров піднялася до його обличчя, і вени на скронях виділялися.

— Ну ти і паскуда. Ти пожалієш...

З боку пролунало покашлювання. Тінь, що весь цей час була поруч, вийшла на світло. Філіп підійшов та поклав масивну руку на плече Марка.

— Містере Андерсон, ваша мати засмутиться, якщо ви запізнитесь на вечерю, — до жаху спокійним голосом сказав Філіп.

Була би я на місці Марка, то піджала б хвіст і за скавуліла б. Та той лише закотив очі. Різко притягнувши мене за талію, він поволік мене в бік автомобіля.

Відкриваючи дверцята, він опустив долонь на поясницю. Усміхнувшись, Марк підштовхнув мене до салону. Бажаючи позбавитися дотику, я шмигнула в середину і притиснулася до дверей. Серце пропустило стук, коли Марк сів слідом.

З переду на пасажирське сів Філіп та глянув в дзеркало заднього виду. Напруга в середині мене зникла, і я ледь помітно посміхнулася охоронцю моєї сім’ї. Філіп кивнув. Остаточно розслабившись, я всім корпусом опустилася на спинку сидіння та направила погляд в вікно.

Філіп був нашим з Крістіаном охоронцем скільки себе пам’ятаю. Мати завжди йому довіряла. Як і я тепер.

Автомобіль зупинився біля широкої брами. Коли вони відчинилися, нас зустрів маєток Андерсонів. Ми проїжджали повз різнобарвний ландшафт та по вишуканій брущатці, що вела до головних дверей, в яких вже виднілася фігура дворецького. Як завжди бездоганно вбраний у костюм трійку з метеликом Маттіас вже чекав нас. Його волосся було ідеально вкладене та відблискувало на світлі.

Коли авто зупинилося, Філіп вже через п'ять секунд був поруч, відкриваючи двері. За допомогою простягнутої ним руки я вийшла на невпевнених ногах. Коротке, але відчутне стискання долоні дало мені відчуття безпеки, якого я так потребувала весь цей час.

Мою увагу привернуло тупотіння ніг, і коли я обернулася, до мене біг Крістіан. Замітивши руду пляму, Маттіас нажабився при появі брата. Йому так і кортіло знову сказати своє: "Це маєток шановних господарів, а не загін для коней". І ще з таким обличчям, ніби йому кіт напаскудив у його спальні тапочки, в яких він кожної ночі шаркає по маєтку.

Крістіан коротко кинув свій обурений погляд на Марка і взяв мене за руку. Я потайки посміхнулася. Його блакитні очі, що світилися, наче океан в цей момент палали неприязністю і люттю. Він знав все, що між нами сталося, і як тільки Марк був поруч, він ставав між нами.

Обличчя Марка було нахмуреним та злим. Та коли почувся стукіт каблуків об мармур, він в мить змінив вираз обличчя. Але очі, як і були гадючими, так і залишилися. В головних дверях з'явилася місіс Роуз. На ній, як завжди, було вишукане вбрання. Скільки її знаю, то вона завжди була як з голочки. Зачіска, макіяж, аксесуари і одяг гідний королеви. Як і зараз на ній новенька чорна сукня від Prada.

Посміхнувшись своєю натренованою посмішкою, вона попрямувала до нас.

— Діти, що ви там стоїте як не рідні, стіл вже готовий. Я так багато зусиль приклала, аби ми повечеряли усі разом, як велика сім’я.

Голос місіс Роуз нагадував дзижчання комара. Такий же дратівний та докучливий. Руда маківка Крістіана схилилася ближче до мого вуха.

— Де можна поблювати? — пошептав брат.

— Крістіан! — я щипнула його за бік і мляво посміхнулася місіс Андерсон.

Вона так і не змінила вираз обличчя. Таке враження, ніби вона не бачила того, що ми ніколи не будемо тією “великою сім’єю”, або ж їй це було невигідно це бачити. Місіс Роуз ще раз посміхнулася та, розвернувшись, попрямувала в середину дому. Марк, підморгнувши мені, пішов слідом за матір’ю.

Залишившись на одинці, я, якщо тільки це можна так назвати, адже в цьому домі скрізь є вуха, роздумувала. Але чи можна це колись пояснити Крістіану? Він завжди говорив не обдумавши та з достатньою гучністю, аби щурі Андерсонів їм то відразу донесли.