Розділ 33. Перші дні в Берліні

Перший ранок у Берліні почався з того, що я не могла знайти вимикач.

- Максиме, - прошепотіла я в темряву. - Тут щось не так.

- Що? - його голос був сонним.

- Я не можу ввімкнути світло.

- Спробуй натиснути на вимикач.

- Я натискаю. Але він не працює.

Я почула, як він встав і підійшов до дверей. Через секунду світло загорілося.

- Коваленко, - сказав він. - Ти натискала на кнопку дзвінка.

Я подивилася на стіну. Так, це була кнопка дзвінка.

- Я не звикла до німецьких вимикачів, - сказала я.

- Це не німецькі вимикачі. Це просто вимикачі.

- Однаково.

Він засміявся.

- Ходімо снідати.

***

Ми вийшли на вулицю. Берлін був зовсім іншим, ніж учора. Сонце світило яскраво, люди поспішали на роботу, десь цвірінькали птахи.

- Куди ми йдемо? - запитала я.

- Я знаю одне місце, - сказав Максим. - Тут неподалік є пекарня.

Ми йшли вулицею, і я дивилася навколо. Будинки були високими, з балконами й квітами. На стінах - графіті. У повітрі пахло кавою й свіжим хлібом.

- Ось, - сказав Максим, зупиняючись біля маленької пекарні.

Ми зайшли всередину. Пахло так смачно, що в мене закрутилося в голові.

- Що ти хочеш? - запитав Максим.

- Не знаю, - сказала я. - Я не розумію німецькою.

- Я теж, - він усміхнувся. - Але я знаю кілька слів. "Brot" - хліб. "Kaffee" - кава.

- А що таке "Brötchen"?

- Це булочка.

- Тоді я хочу "Brötchen" і "Kaffee".

Він засміявся й замовив.

***

Коли ми сіли за столик, я побачила, що на полиці лежать дивні булочки. Вони були схожі на кренделі, але з якоюсь посипкою.

- Що це? - запитала я.

- Не знаю, - сказав Максим. - Може, спробуємо?

Я взяла одну й відкусила. І одразу ж відчула, як у роті все пече.

- Ой! - я схопила чашку з кавою й випила половину.

- Що сталося? - запитав Максим.

- Це... це... - я не могла говорити. - Це гірчиця!

Максим засміявся.

- Коваленко, ти взяла булочку з гірчицею.

- Я думала, що це солодке!

- Ні, - він узяв одну й подивився. - Це традиційна німецька булочка з гірчицею. Вони їдять її з пивом.

- Я не п'ю пиво!

- Тепер знаєш.

Я випила ще кави, щоб перебити смак.

- Це найгірший сніданок у моєму житті, - сказала я.

- Але ти спробувала щось нове, - сказав Максим. - Це важливо.

- Це було жахливо.

- Але ти це зробила.

Я засміялася.

- Ти завжди знаходиш позитив.

- Я намагаюся, - він поцілував мене в чоло.

***

Після сніданку ми пішли до університету. Це була велика будівля з червоної цегли, схожа на замок. Навколо - дерева, клумби, студенти.

- Ого, - сказала я. - Це... красиво.

- Так, - погодився Максим. - Але ми тут не для краси.

Ми зайшли всередину. Коридори були довгими, з високими стелями й великими вікнами. Студенти ходили з книжками, розмовляли німецькою.

- Я не розумію нічого, - сказала я.

- Я теж, - Максим усміхнувся. - Але ми навчимося.

Ми знайшли свою аудиторію. Викладач, літній чоловік із сивим волоссям, говорив німецькою. Я намагалася зрозуміти хоч щось.

- Він каже, що ми будемо працювати в групах, - прошепотів Максим.

- Звідки ти знаєш?

- Я вчив німецьку.

- Я теж вчила.

- Але ти не слухала.

- Я слухала. Просто... відволіклася.

Він засміявся.

***

Нас розподілили на групи. Моя група складалася з трьох німців і одного хлопця з Іспанії. Вони говорили німецькою, і я не розуміла нічого.

- Привіт, - сказала я англійською. - Я Соломія. З України.

- Привіт, - сказав іспанець. - Я Карлос. З Іспанії.

- Ти розумієш німецьку? - запитала я.

- Трохи, - він усміхнувся. - Але не дуже.

- Це полегшує ситуацію.

Німці подивилися на нас із подивом.

- Ви не розумієте? - запитав один із них англійською.

- Ні, - сказала я. - Вибачте.

- Нічого, - він усміхнувся. - Ми допоможемо.

***

Після занять ми пішли до їдальні. Я не знала, що замовити. Усе було німецькою.

- Що це? - запитала я, показуючи на якусь страву.

- Не знаю, - сказав Максим. - Може, спробуємо?

Я взяла тарілку й підійшла до каси. Касирка щось сказала німецькою. Я не зрозуміла.

- Вибачте, - сказала я англійською. - Я не розумію.

Вона повторила німецькою, повільніше.

- Я... я не знаю, - сказала я.

Вона подивилася на мене з подивом. Потім усміхнулася й показала на ціну.

- А, - сказала я. - Скільки коштує?

Вона показала пальцями.

- Дякую, - сказала я й заплатила.

Коли я сіла за столик, Максим засміявся.

- Що? - запитала я.

- Ти щойно купила їжу, не знаючи, що це.

- Так, - сказала я. - І що?

- Це сміливо.

- Це голод.

Я спробувала страву. Це була картопля з ковбасою. Смачно.

- Непогано, - сказала я.

- Ти завжди знаходиш вихід, - сказав Максим.

- Я намагаюся.

***

Після університету ми пішли гуляти містом. Берлін був красивим. Ми бачили Бранденбурзькі ворота, Рейхстаг, Александерплац.

- Це неймовірно, - сказала я, дивлячись на ворота.

- Так, - погодився Максим. - Але я хочу побачити це з тобою.

- Ми вже бачимо це разом.

- Я маю на увазі - в майбутньому.

Я усміхнулася.

Ми сіли на лавку біля річки. Сонце сідало, фарбуючи небо в рожеві й золоті відтінки.

- Знаєш, - сказала я. - Я ніколи не думала, що буду тут.

- А я ніколи не думав, що зустріну тебе, - сказав він.

- І що тепер?

- Тепер ми разом, - він узяв мене за руку. - І це - найкраще.

***

Коли ми повернулися до гуртожитку, я відчувала себе виснаженою. Але щасливою.

- Коваленко, - сказав Максим. - Ти сьогодні була неймовірною.

- Я купила їжу, не знаючи, що це, - сказала я.

- І це було сміливо.

- Це було голодно.

Він засміявся.

- Я кохаю тебе, - сказав він.

- Я тебе теж кохаю, - відповіла я.