Розділ 32. Поїздка до Німеччини

Час летів швидко. Іспит з німецької я склала на B1. Максим - на B2. Ми отримали візи. Квитки. Місце в гуртожитку в Берліні. Усе було готово.

Але я не була готова.

- Коваленко, - сказав Максим за день до від'їзду. - Ти готова?

- Готова, - сказала я, хоча не була впевнена.

- Ти хвилюєшся?

- Трохи, - зізналася я. - Я ніколи не була за кордоном.

- Я теж, - сказав він. - Але ми разом.

- Разом, - повторила я.

***

Ми виїхали з гуртожитку о п'ятій ранку. Було темно, тільки ліхтарі освітлювали порожні вулиці. Максим вів машину, а я сиділа поруч із валізою на колінах.

- Ти взяла все? - запитав він.

- Так, - сказала я. - Паспорт, квиток, віза. І вогнегасник.

- Навіщо тобі вогнегасник?

- Про всяк випадок, - сказала я. - Раптом я вирішу щось приготувати в гуртожитку.

Він засміявся.

- Коваленко, ти неймовірна.

- Я знаю.

Дорога до аеропорту зайняла годину. Ми їхали повз поля, ліси, маленькі села. Сонце почало сходити, фарбуючи небо в рожеві й золоті відтінки.

- Красиво, - сказала я, дивлячись у вікно.

- Так, - погодився Максим. - Але я хочу побачити це з тобою.

- Ми вже бачимо це разом.

- Я маю на увазі - в Німеччині.

Я усміхнулася.

***

Аеропорт був величезним. Я ніколи не бачила стільки людей одночасно. Усі кудись бігли, щось шукали, щось кричали. Оголошення лунали на різних мовах.

- Ого, - сказала я, зупиняючись посеред залу. - Це... величезно.

- Так, - сказав Максим. - Але ми впораємося.

Він узяв мене за руку й повів до стійки реєстрації. Черга була довгою. Люди стояли з валізами, рюкзаками, дітьми.

- Я боюся, - прошепотіла я.

- Чого? - запитав Максим.

- Що я загублюся. Що не знайду свій рейс. Що...

- Коваленко, - він подивився на мене. - Я поруч. Я не дам тобі загубитися.

Ми зареєструвалися, здали валізи, пройшли контроль. У залі очікування я сіла на стілець і подивилася у вікно. Літаки злітали й сідали. Це було заворожуюче.

- Коваленко, - сказав Максим. - Ти боїшся літати?

- Ні, - сказала я. - Але я боюся, що щось піде не так.

- Що може піти не так?

- Не знаю, - я знизала плечима. - Наприклад, я можу випадково натиснути не ту кнопку. Або спалити щось у літаку.

Він засміявся.

- У літаку немає кухні, Коваленко.

- Але є мікрохвильовка, - сказала я. - Для розігрівання їжі.

- Ти не будеш нею користуватися.

- Я обіцяю.

***

Ми зайшли до літака. Він був великим, із рядами крісел і вузьким проходом. Я сіла біля вікна, Максим - поруч.

- Дихай, - сказав він. - Усе буде добре.

Літак почав рухатися. Я вчепилася в руку Максима.

- Коваленко, - сказав він. - Ти мені руку зламаєш.

- Вибач, - прошепотіла я, але не відпустила.

Літак розігнався й злетів. Я відчула, як шлунок підкотився до горла. Заплющила очі й міцно стиснула руку Максима.

- Все добре, - сказав він. - Ми в повітрі.

Я розплющила очі. У вікні було тільки небо. Блакитне, безкрає.

- Ого, - видихнула я. - Ми летимо.

- Так, - Максим усміхнувся. - Ми летимо.

Через годину я вже дивилася у вікно й милувалася хмарами. Вони були схожі на великі білі гори.

- Це неймовірно, - сказала я. - Я ніколи не бачила нічого подібного.

- Це красиво, - погодився Максим.

- Знаєш, - сказала я. - Я ніколи не думала, що полечу до Німеччини.

- А я ніколи не думав, що зустріну тебе, - сказав він.

- І що тепер?

- Тепер ми разом, - він узяв мене за руку. - І це - найкраще.

***

Ми приземлилися в Берліні. Аеропорт був величезним. Усе навколо було німецькою.

- Ого, - сказала я. - Це... величезно.

- Так, - сказав Максим. - Але ми впораємося.

Ми вийшли з літака й пішли до багажу. Я трималася за Максима, наче боявся загубитися в натовпі.

- Коваленко, - сказав він. - Розслабся. Ми не поспішаємо.

- Я намагаюся, - сказала я.

Ми отримали багаж і вийшли з аеропорту. Берлін зустрів нас прохолодним вітром і сірим небом.

- Це Берлін, - сказав Максим.

- Так, - я подивилася навколо. - Він... інший.

- Інший, - погодився він. - Але ми звикнемо.

Ми взяли таксі й поїхали до гуртожитку. Берлін був красивим. Вулиці були чистими, будинки - охайними. Люди ходили швидко, але усміхалися.

- Тут дуже красиво, - сказала я.

- Так, - погодився Максим. - Але я хочу побачити це з тобою.

Ми під'їхали до гуртожитку. Це була сучасна будівля з великими вікнами.

- Ось ми й вдома, - сказав Максим.

- Вдома, - повторила я. - Це звучить добре.

***

Ми зайшли до своєї кімнати. Вона була маленькою, але затишною. Два ліжка, стіл, шафа, вікно з видом на вулицю.

- Непогано, - сказала я.

- Так, - Максим усміхнувся. - Але я хочу дещо зробити.

- Що?

Він підійшов до вікна й відчинив його.

- Подивися, - сказав він.

Я підійшла й подивилася. Берлін лежав перед нами. Вогні вулиць, темні силуети будинків, зорі на небі.

- Це неймовірно, - прошепотіла я.

- Це тільки початок, - сказав він. - Наше життя тільки починається.

Він обійняв мене.

- Я кохаю тебе, Соломіє.

- Я тебе теж кохаю, Максиме.

Ми стояли біля вікна, обіймаючись, і я знала: це - щастя. Справжнє. Наше.