Розділ 31. Знайомство батьків

Настав день, якого я боялася більше, ніж іспиту з органіки. Більше, ніж квесту. Більше, ніж спаленої кухні. День, коли батьки Максима мали познайомитися з моїми батьками.

Ми виїхали в суботу вранці. Я сиділа на задньому сидінні машини Максима, поруч із Іриною, а Олег сидів попереду. Максим вів машину.

- Соломіє, - сказала Ірина, коли ми виїхали з міста. - Розкажи мені про своїх батьків.

Я зробила глибокий вдих.

- Мама - вчителька. Вона викладає хімію в школі. Тато - інженер. Він працює на заводі.

- О, - Ірина усміхнулася. - То хімія - це сімейна справа?

- Так, - сказала я. - Мама завжди говорила, що хімія - це наука про життя.

- А твій тато? - запитав Олег. - Він теж хімік?

- Ні, - я засміялася. - Він інженер. Але він завжди підтримував мене. Коли я сказала, що хочу вступати на хімічний факультет, він сказав: «Головне, щоб ти була щасливою».

- Це дуже мудро, - сказала Ірина.

- А ще він любить жартувати, - додала я. - Іноді занадто.

- Як і ти, - сказав Максим, не відриваючи очей від дороги.

- Я не жартую занадто, - обурилася я.

- Ти спалила кухню тричі, - нагадав він.

- Це не жарт. Це талант.

Ірина й Олег засміялися.

***

Ми під'їхали до маленького містечка, де я виросла. Будинки були невеликими, але затишними. Сади були повними яблунь і вишень. Люди ходили повільно, віталися одне з одним.

- Тут дуже красиво, - сказала Ірина, дивлячись у вікно.

- Це моє рідне місто, - сказала я. - Я народилася тут. Виросла тут.

Ми зупинилися біля мого будинку. Це був невеликий двоповерховий будиночок із червоною черепицею й білими стінами. Біля входу росла стара яблуня, на якій я любила гойдатися в дитинстві.

- Ось ми й приїхали, - сказала я.

Ми вийшли з машини. Я побачила, як двері відчинилися, і на порозі з'явилася мама. Вона була в своєму улюбленому светрі й із фартухом на поясі.

- Соломіє! - вона обійняла мене. - Я так скучила!

- Мамо, - я усміхнулася. - Я теж.

Вона подивилася на Максима й усміхнулася.

- А це, мабуть, Максим, - сказала вона. - Я так багато чула про тебе.

- Дуже приємно познайомитися, - сказав Максим. - Соломія багато розповідала про вас.

- Сподіваюся, тільки хороше, - мама підморгнула.

- Тільки найкраще, - запевнив він.

Потім мама подивилася на Ірину й Олега.

- А ви, мабуть, батьки Максима, - сказала вона.

- Так, - Ірина усміхнулася. - Дуже приємно познайомитися.

- Мені теж, - мама обійняла її. - Ласкаво просимо.

***

Ми зайшли до будинку. Пахло свіжою випічкою. Мама приготувала пиріг із яблуками.

- Це мій фірмовий рецепт, - сказала вона, ставлячи його на стіл.

- Виглядає неймовірно, - сказала Ірина.

- Дякую, - мама усміхнулася. - Соломія, допоможеш мені на кухні?

Я підвелася, але Максим схопив мене за руку.

- Мамо, - сказав він тихо. - Може, не треба?

- Що? - мама подивилася на нього.

- Тому що... - він замислився. - Соломія не дуже добре готує.

- Що? - я обурилася. - Я готую добре!

- Коваленко, - він подивився на мене. - Ти спалила кухню тричі.

- Це було давно!

- Це було два тижні тому.

Мама засміялася.

- Не хвилюйся, - сказала вона. - Я буду поруч. Нічого не станеться.

Максим зітхнув.

- Добре, - сказав він. - Але я попереджаю.

***

Ми зайшли на кухню. Мама дістала інгредієнти для салату.

- Ми будемо робити салат, - сказала вона. - Ти вмієш?

- Звичайно, - сказала я впевнено. - Що може піти не так?

Мама усміхнулася.

Я взяла ніж і почала різати огірки. Усе йшло добре. Але потім я вирішила прискорити процес і почала різати швидше. Ніж зісковзнув, і я порізала палець.

- Ой! - скрикнула я.

- Що сталося? - мама підбігла до мене.

- Нічого, - сказала я, але кров уже текла.

Мама швидко перев'язала мені палець.

- Соломіє, - сказала вона. - Ти завжди була такою. Поспішаєш, і все йде не так.

- Я намагаюся, - сказала я.

- Я знаю, - вона усміхнулася. - Але іноді треба сповільнитися.

***

Тим часом у вітальні Максим розмовляв із моїм татом.

- Отже, ти хімік, - сказав тато. - Як і Соломія.

- Так, - сказав Максим. - Ми разом навчаємося.

- І ти її кохаєш? - тато подивився на нього уважно.

- Так, - сказав Максим без вагань. - Я кохаю її.

- Добре, - тато кивнув. - Але якщо ти її скривдиш, я знаю, де ти живеш.

- Тату! - я вибігла з кухні. - Що ти йому кажеш?

- Нічого, - тато усміхнувся. - Просто попереджаю.

- Він жартує, - сказала я Максиму.

- Я знаю, - Максим усміхнувся. - Але я його розумію.

***

Ми сіли за стіл. Мама приготувала багато страв: салат, пиріг, м'ясо, овочі. Усе виглядало неймовірно.

- Це все ви приготували? - запитала Ірина.

- Так, - мама усміхнулася. - Я люблю готувати.

- Я теж, - сказала Ірина. - Але Соломія... вона має талант до іншого.

- Якого? - запитала мама.

- Спалювати кухню, - сказала Ірина й засміялася.

- Ірино! - я почервоніла.

- Що? - вона знизала плечима. - Це правда.

- Це сімейна традиція, - додав Максим.

- Яка традиція? - запитав тато.

- Соломія палить кухню, я рятую, - сказав Максим.

Усі засміялися. Я відчула, як щоки палають.

- Це не традиція, - сказала я. - Це випадковість.

- Три рази - це вже закономірність, - сказав Максим.

Я штовхнула його під столом.

***

Після обіду ми сіли в саду. Тато дістав гітару й почав грати. Мама співала. Ірина й Олег слухали.

- Ви дуже музична родина, - сказала Ірина.

- Так, - мама усміхнулася. - Музика - це наше життя.

- Як і в нас, - сказав Олег. - Максим грав на фортепіано.

- Я знаю, - сказала мама. - Соломія розповідала.

Вона подивилася на Максима.

- Ти сумуєш за музикою?

Максим замислився.

- Іноді, - сказав він. - Але я обрав хімію. І я не шкодую.