Розділ 30. Ґанок знову горить

За тиждень до від'їзду до Німеччини я вирішила приготувати вечерю. Не просто вечерю, а справжню прощальну вечерю для нашої команди. Андрій і Оксана мали прийти, щоб відсвяткувати наш від'їзд. І я хотіла зробити все ідеально.

- Коваленко, - сказав Максим, коли я оголосила про свої плани. - Ти впевнена?

- Абсолютно, - сказала я. - Я вже не та Соломія, яка спалила омлет. Я навчилася.

- Я пам'ятаю, як ти це казала минулого разу, - він усміхнувся. - І тоді ми мало не втратили кухню.

- Левицький, - я схрестила руки на грудях. - Ти мені не довіряєш?

- Я тобі довіряю, - сказав він. - Але я також довіряю вогнегаснику.

- Ти нестерпний, - сказала я, але в моєму голосі не було злості.

- Я знаю, - він підійшов до мене й обійняв. - Але ти мене все одно кохаєш.

- Так, - зізналася я. - Кохаю. Навіть коли ти такий.

Він поцілував мене в чоло.

- Тоді давай, - сказав він. - Покажи, чого ти навчилася.

***

Я вирішила приготувати щось складне. Щось, що вимагає уваги й точності. Я обрала рецепт овочевого рагу з м'ясом. Це була страва, яку готувала моя мама. Вона завжди виходила ідеально.

На кухні я розклала всі інгредієнти: м'ясо, картоплю, моркву, цибулю, помідори, спеції. Усе було під контролем.

Максим стояв на порозі кухні, схрестивши руки на грудях.

- Ти збираєшся стояти там і дивитися? - запитала я.

- Так, - сказав він. - Я хочу побачити, як ти впораєшся.

- Це не допомагає.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Але це весело.

Я закотила очі й почала готувати. Нарізала м'ясо, овочі, розігріла сковорідку. Усе йшло добре.

Але потім я відволіклася. Максим сказав щось смішне, і я засміялася. А коли повернулася до плити, полум'я вже танцювало на сковорідці.

- Коваленко! - Максим підбіг до плити. - Ти знову?!

- Я... я не хотіла, - пробелькотіла я. - Я відволіклася.

Він схопив вогнегасник і загасив полум'я. Кухня наповнилася білою піною.

- Я ж казав, - сказав він, але в його голосі не було злості. Була лише усмішка. - Це вже традиція.

- Яка традиція? - запитала я, відчуваючи, як щоки палають.

- Ти палиш кухню, я рятую, - він підійшов до мене. - І це - наша історія.

Я засміялася крізь сльози.

- Ти неймовірний, Левицький.

- Я знаю, - він обійняв мене. - Але ти теж.

Ми стояли на кухні, серед піни та диму, і я знала: це - наше життя. Хаотичне, але щасливе.

***

Коли піна вляглася, ми сіли на підлогу кухні. Я притулилася до Максима, а він обіймав мене за плечі.

- Знаєш, - сказала я. - Я думала, що після всього, що сталося, я вже не буду робити таких помилок.

- Помилки - це нормально, - сказав він. - Головне, що ти їх виправляєш.

- Але я ледь не спалила кухню.

- І я ледь не спалив кухню, коли готував тобі сніданок, - він усміхнувся. - Пам'ятаєш?

Я засміялася.

- Пам'ятаю. Твій омлет був трохи кривим.

- Але смачним, - сказав він.

- Так, - погодилася я. - Смачним.

Ми помовчали.

- Коваленко, - сказав він тихо. - Я хочу, щоб ти знала. Я не хочу, щоб ти змінювалася.

- Що ти маєш на увазі?

- Я не хочу, щоб ти перестала бути собою, - сказав він. - Я не хочу, щоб ти боялася робити помилки. Я не хочу, щоб ти намагалася бути ідеальною. Я хочу, щоб ти була Соломією. Тією, яка спалює омлети. Тією, яка плутає кислоти. Тією, яка ревнує до кожної дівчини. Тією, яку я кохаю.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Максиме, - прошепотіла я.

- Я серйозно, - сказав він. - Ти - найкраще, що трапилося зі мною. І я не хочу, щоб ти змінювалася.

Я обійняла його.

- Я тебе кохаю, - сказала я.

- Я тебе теж кохаю, - відповів він.

***

Андрій і Оксана прийшли через годину. Вони побачили піну на кухні й засміялися.

- Що сталося? - запитав Андрій.

- Соломія вирішила приготувати вечерю, - сказав Максим.

- І спалила кухню? - Оксана підняла брову.

- Майже, - сказала я. - Але Максим врятував.

- Як завжди, - Андрій усміхнувся. - Ви неймовірні.

Ми сіли за стіл. Я приготувала нову страву - простішу, але смачну. Ніхто не скаржився.

- Знаєте, - сказав Андрій, коли ми вечеряли. - Я буду сумувати за вами.

- Ми теж, - сказала Оксана.

- Але ми будемо на зв'язку, - сказав Максим. - І повернемося.

- Обіцяєте? - запитала Оксана.

- Обіцяємо, - сказала я.

Ми підняли чашки з чаєм.

- За нас, - сказав Андрій.

- За нас, - повторили ми.

***

Коли друзі пішли, ми з Максимом залишилися на кухні. Я мила посуд, а він витирав.

- Знаєш, - сказала я. - Я думала, що після всього, що сталося, я вже не буду боятися.

- А ти боїшся? - запитав він.

- Трохи, - зізналася я. - Німеччина - це нова країна. Нова мова. Нові люди. Я не знаю, чи впораюся.

- Впораєшся, - сказав він. - Ти завжди впораєшся.

- Звідки ти знаєш?

- Тому що ти - найсильніша людина, яку я знаю, - він підійшов до мене й обійняв. - І тому що я буду поруч.

Я притулилася до нього.

- Я тебе кохаю, - сказала я.

- Я тебе теж кохаю, - відповів він.

Ми стояли на кухні, обіймаючись, і я знала: це - щастя. Справжнє. Наше.