Розділ 29. Книжковий клуб: новий сезон

Новий сезон книжкового клубу почався восени. Марія, наша незмінна ведуча, написала в чат, що тема першої зустрічі - «Кохання в епоху технологій». Я прочитала це й усміхнулася. Здавалося, що Марія спеціально обирає теми, які змушують мене думати про Максима.

- Ти читала? - запитав він, коли я показала йому повідомлення.

- Так, - сказала я. - Це буде цікаво.

- Ти впевнена? - він підняв брову. - Минулого разу ти ледь не розплакалася, коли я говорив про кохання.

- Я не плакала, - сказала я. - У мене очі спітніли.

- Від чого?

- Від твоєї романтики.

Він засміявся.

- Добре. Але цього разу я буду стриманішим.

- Не треба, - сказала я. - Мені подобається, коли ти романтичний.

Він поцілував мене в чоло.

- Тоді я буду.

***

За день до зустрічі книжкового клубу я вирішила підготуватися. Я хотіла прочитати книгу, яку ми мали обговорювати - «Кохання в епоху технологій». Це була збірка оповідань про те, як технології змінюють стосунки.

Я сіла на ліжко з книгою в руках, поруч поставила чашку з чаєм. Усе було ідеально. Я почала читати.

Через годину я зрозуміла, що не пам'ятаю нічого з прочитаного. Думки постійно поверталися до Максима. До його усмішки. До його голосу. До того, як він тримав мене за руку.

- Зосередься, Соломіє, - сказала я собі.

Я спробувала ще раз. Але цього разу я заснула над книгою. Прокинулася від того, що чашка з чаєм перекинулася на книгу.

- О ні! - я схопила книгу, але було пізно. Сторінки просочилися чаєм, літери розпливлися.

Я панічно почала витирати їх рушником. Але це не допомогло. Книга була зіпсована.

- Що я тепер скажу Марії? - прошепотіла я.

Я вирішила, що скажу правду. Але спочатку треба було купити нову книгу. Я побігла до книгарні, але там не було цієї книги. Я обійшла ще три книгарні, але результат був той самий.

- Це катастрофа, - сказала я Максиму, коли повернулася додому.

- Що сталося? - запитав він.

Я розповіла йому про чай і книгу.

Він засміявся.

- Це не смішно! - сказала я.

- Смішно, - він обійняв мене. - Але я допоможу тобі.

- Як?

- У мене є ця книга. Я можу позичити тобі свою.

- Ти врятував мене, - сказала я.

- Я завжди тебе рятую, - він усміхнувся. - Це моя робота.

***

Наступного вечора ми прийшли до кав'ярні «Аромат». Я тримала книгу Максима, як найцінніший скарб. Марія зустріла нас із усмішкою.

- Соломія! Максиме! - сказала вона. - Я так рада вас бачити!

- Ми теж, - сказала я.

- Сьогодні ми обговорюємо «Кохання в епоху технологій», - сказала Марія. - Що ви думаєте?

Учасники почали обговорювати. Хтось говорив про те, як технології зближують людей. Хтось - про те, як вони віддаляють.

- Соломіє, - звернулася до мене Марія. - А ви що думаєте?

Я замислилася.

- Я думаю, - сказала я, - що технології - це лише інструмент. Вони не можуть замінити справжні почуття. Але вони можуть допомогти їх висловити.

- Цікаво, - сказала Марія. - А ви, Максиме?

Він усміхнувся.

- Я думаю, що технології не мають значення, - сказав він. - Якщо двоє людей кохають одне одного, вони знайдуть спосіб бути разом. Навіть без технологій.

- Це дуже романтично, - сказала Марія.

- Це правда, - сказав він.

Після зустрічі ми вийшли на вулицю. Було прохолодно, але я не відчувала холоду.

- Знаєш, - сказала я. - Я ніколи не думала, що книжковий клуб стане таким важливим для мене.

- Чому? - запитав Максим.

- Тому що тут я зрозуміла, що кохаю тебе, - сказала я. - Тут я перестала боятися.

Він узяв мою руку.

- Я теж, - сказав він. - Тут я зрозумів, що хочу бути з тобою завжди.

Він поцілував мене.

***

Коли ми повернулися до гуртожитку, я побачила, що на моєму столі лежить записка. Від Ані.

«Соломіє! Я позичила твою книгу. Сподіваюся, ти не проти. Вона була така цікава! Аня.»

Я завмерла.

- Що? - запитав Максим.

- Аня позичила мою книгу, - сказала я.

- Але ж твоя книга зіпсована.

- Так, - сказала я. - Але я позичила твою.

Він засміявся.

- Тобто ти позичила мою книгу, а Аня позичила твою зіпсовану книгу?

- Так.

- І Аня не знає, що вона зіпсована?

- Ні.

Він засміявся ще сильніше.

- Коваленко, ти неймовірна.

- Я знаю, - сказала я. - Але що мені робити?

- Нічого, - він обійняв мене. - Просто скажи Ані правду. Вона зрозуміє.

Я зітхнула.

- Сподіваюся.

***

Наступного ранку я розповіла Ані про чай і книгу. Вона засміялася.

- Соломіє, - сказала вона. - Це найкумедніша історія, яку я чула.

- Тобі смішно, а мені - ні, - сказала я.

- Не переймайся, - вона обійняла мене. - Я куплю нову книгу. І тобі, і собі.

- Дякую, - сказала я.

- Але наступного разу, - додала вона, - не став чай поруч із книгою.

- Я запам'ятаю, - сказала я.