Розділ 28. Іспит з органіки

Після візиту до батьків Максима минуло два тижні. Але я все ще прокручувала в голові той вечір. Кожну секунду. Кожне слово. Кожен погляд.

Я пам'ятала, як Ірина обійняла мене на порозі. Як Олег подивився на мене з повагою, коли я сказала, що Максим обрав те, що робить його щасливим. Я пам'ятала, як Максим тримав мене за руку під столом. Як він усміхався, коли я ледь не спалила кухню. Як він сказав: «Я її все одно кохаю».

Але найбільше я пам'ятала почуття, яке залишилося після того вечора. Це було не просто тепло. Це було щось глибше. Щось, що оселилося в грудях і не хотіло йти.

Я відчувала, що знайшла ще одну родину. І це лякало мене. Але водночас - надихало.

Я хотіла віддячити їм. За гостинність. За прийняття. За те, що вони не судили мене за спалену мікрохвильовку. За те, що вони прийняли мене такою, якою я є - з усіма моїми помилками, пожежами та недосконалостями.

І я знала, як це зробити.

***

Одного ранку, коли Максим пішов на пару, я залишилася в кімнаті сама. Я сіла за стіл, дістала телефон і відкрила сайт магазину побутової техніки.

- Мікрохвильова піч, - прошепотіла я. - Хороша. Надійна. З гарантією.

Я почала гортати сторінки. Моделей було безліч: різні розміри, різні кольори, різні функції. Я не знала, що обрати.

- Так, - сказала я собі. - Треба підійти серйозно.

Я відкрила блокнот і почала писати критерії:

1. Потужність - не менше 800 Вт. Щоб гріло швидко.
2. Об'єм - 20-25 літрів. Щоб вміщала велику тарілку.
3. Функція гриля - обов'язково. Раптом Ірина захоче щось запекти.
4. Антипригарне покриття - щоб легко мити.
5. Захист від дітей - на випадок, якщо в гості прийдуть малі.
6. Гарантія - мінімум 2 роки.
7. Колір - сріблястий або білий. Щоб підходив до кухні.

Я гортала сторінки, порівнювала, читала відгуки. Деякі моделі були занадто дорогими, деякі - занадто дешевими. Я хотіла знайти золоту середину.

- Ось, - сказала я, зупинившись на одній моделі. - Це те, що треба.

Це була мікрохвильовка відомого бренду. Срібляста, з чорною панеллю, з функцією гриля, антипригарним покриттям і захистом від дітей. Вона коштувала трохи більше, ніж я планувала, але я знала: це того варте.

Я додала її до кошика. Потім ще одну річ - набір кухонних рукавичок. Синіх, із силіконовими вставками. Щоб не обпектися.

І ще одну - вогнегасник. Маленький, але справжній. Для себе.

- Про всяк випадок, - сказала я собі.

Я оформила замовлення з доставкою на адресу батьків Максима. У коментарі до замовлення написала:

«Шановна Ірино! 

Дякую за гостинність. Вибачте за мікрохвильовку. Це - нова. Сподіваюся, вона проживе довше. 

З повагою, Соломія. 

P.S. Вогнегасник - для мене. Наступного разу, коли я приїду.»

Я натиснула «Підтвердити» і відчула, як полегшення розливається в грудях.

***

Дзвінок від Ірини

Через два дні мені зателефонувала Ірина.

- Соломіє! - її голос був сповнений сміху. - Ти неймовірна!

- Що сталося? - запитала я, хоча вже здогадувалася.

- Мікрохвильовка! І рукавички! І вогнегасник! - вона засміялася. - Олег побачив вогнегасник і сказав: «Це найрозумніший подарунок, який я отримував».

- Я просто хотіла вибачитися, - сказала я. - За той випадок.

- Соломіє, - Ірина стала серйознішою. - Ти не повинна вибачатися. Це було весело. І, чесно кажучи, я давно не сміялася так, як тоді.

Я відчула, як тепло розливається в грудях.

- Дякую, - сказала я тихо.

- Але в мене є одна пропозиція, - сказала Ірина. - Чому б тобі не запросити нас до своїх батьків? Ми хотіли б познайомитися з ними.

Я завмерла. 

Я не думала про це. 

Мої батьки жили в маленькому місті, за три години їзди від університету. Вони були простими людьми - мама працювала вчителькою, тато - інженером. Вони ніколи не зустрічалися з батьками моїх хлопців. Бо я ніколи не мала хлопців. 

Серйозних.

- Я... - почала я. - Я не впевнена, що вони готові.

- Соломіє, - сказала Ірина м'яко. - Ми не поспішаємо. Але якщо ти хочеш, ми будемо раді.

- Я запитаю, - сказала я. - І скажу вам.

- Добре, - Ірина усміхнулася. - І ще одне. Не хвилюйся про мікрохвильовку. Я вже перевірила - вона працює. І торт вийшов ідеальним.

Я засміялася.

- Дякую, Ірино.

- Будь ласка, Соломіє. Ти - частина нашої родини тепер.

***

Після розмови я подзвонила мамі. Вона відповіла після третього гудка.

- Соломіє! - її голос був теплим. - Як справи?

- Все добре, мамо, - сказала я. - Я хотіла запитати... Чи можна ми приїдемо до вас? З Максимом. І з його батьками.

Мама замовкла.

- З його батьками? - перепитала вона.

- Так, - сказала я. - Вони хочуть познайомитися з вами.

- Ого, - сказала мама. - Це серйозно.

- Так, - сказала я. - Це серйозно.

Мама помовчала.

- Добре, - сказала вона нарешті. - Приїжджайте. Я приготую щось смачне.

- Тільки не омлет, - сказала я.

Мама засміялася.

- Чому?

- Довга історія, - сказала я. - Розповім, коли приїдемо.

***

Іспит з органіки був через тиждень. Я вирішила, що маю зосередитися. Але думки постійно поверталися до Максима. До його батьків. До моїх батьків. До майбутнього.

- Зосередься, Соломіє, - сказала я собі. - Спочатку іспит. Потім - знайомство.

Я сіла за підручник. Органічна хімія була складною, але я любила її. Вона була як головоломка, яку потрібно розв'язати. Кожна реакція мала свій механізм. Кожна молекула мала свою структуру.

Я читала про реакції, про механізми, про синтез. Я розв'язувала задачі, писала формули, малювала схеми.

Але серце не слухалося. Воно билося швидше, ніж потрібно. І я знала: це - хвилювання. Не за іспит. А за те, що буде далі.

***

Я прокинулася рано. Максим уже чекав на мене в коридорі з чашкою кави.

- Коваленко, - сказав він. - Ти готова?

- Готова, - сказала я, хоча не була впевнена.