Розділ 27. Батьки

Того ж вечора, коли Максим і Соломія поїхали, Ірина й Олег сиділи на кухні. На столі стояли дві чашки з чаєм, а між ними - тарілка з тим самим шоколадним тортом, який Соломія ледь не спалила. Торт, до речі, вийшов дуже смачним - після того, як Ірина врятувала його з мікрохвильовки.

Ірина відрізала шматок і поклала його перед чоловіком.

- Ну що, - сказала вона, усміхаючись. - Що думаєш?

Олег взяв виделку й спробував торт. Він жував повільно, задумливо.

- Смачно, - сказав він нарешті. - Але я не про торт.

- Я знаю, - Ірина сіла навпроти нього. - Я теж про неї.

Вони помовчали. У будинку було тихо, тільки годинник у вітальні цокав.

- Вона цікава, - сказав Олег. - Не така, як я уявляв.

- А яку ти уявляв?

- Я думав, що він обере когось... спокійнішого. Якусь дівчину, яка буде сидіти й слухати його формули. А вона...

- Вона спалила твою мікрохвильовку, - Ірина засміялася.

- Так, - Олег усміхнувся. - Але вона також сказала те, що я не чув від нього самого.

- Що ти маєш на увазі?

Олег відклав виделку й подивився на дружину.

- Вона сказала, що він обрав те, що робить його щасливим. І що це найважливіше. Ти розумієш, Ірино? Вона захистила його вибір. Навіть перед нами. Навіть переді мною.

Ірина замислилася. Вона згадала, як Соломія дивилася на Максима під час обіду. Як вона слухала його. Як вона сміялася з його жартів. Як вона тримала його за руку під столом, коли думала, що ніхто не бачить.

- Вона його кохає, - сказала Ірина тихо. - Це видно.

- Так, - погодився Олег. - І він її. Я ніколи не бачив його таким.

- Яким?

- Живим, - сказав Олег. - Він завжди був серйозним. Зосередженим. Він завжди робив те, що від нього очікували. Але з нею... він інший. Він усміхається. Він жартує. Він дозволяє собі бути неідеальним.

Ірина кивнула.

- Я помітила це ще на порозі, - сказала вона. - Коли він дивився на неї. Він дивився так, як ти дивився на мене, коли ми тільки почали зустрічатися.

Олег подивився на неї.

- Я досі так дивлюся, - сказав він.

Ірина засміялася.

- Знаю. І це добре.

Вони знову помовчали. Ірина відпила чаю.

- Знаєш, - сказала вона. - Я хвилювалася, коли він сказав, що привезе дівчину. Я думала, що це буде хтось, хто не зрозуміє нас. Хто не зрозуміє його. Але вона...

- Вона зрозуміла, - сказав Олег. - Вона зрозуміла його краще, ніж ми.

Ірина подивилася на чоловіка.

- Ти не жалкуєш? Що він обрав хімію?

Олег довго мовчав. Він дивився у вікно, де темніло осіннє небо.

- Я жалкував, - сказав він нарешті. - Багато років. Я думав, що він зрадив свій талант. Що він зрадив нас. Але потім...

- Що потім?

- Потім я зрозумів, що це його життя. Не моє. І якщо він щасливий - я теж щасливий.

Ірина взяла його за руку.

- Я теж, - сказала вона. - Я завжди хотіла, щоб він був щасливий. І тепер я бачу, що він щасливий. З нею.

- Вона буде йому хорошою дружиною, - сказав Олег. - Я бачу це.

- Дружиною? - Ірина підняла брову. - Ти вже одружив їх?

- А ти не бачила, як він на неї дивиться? - Олег усміхнувся. - Він одружиться з нею. Рано чи пізно.

- Сподіваюся, вона не спалить весільний торт, - засміялася Ірина.

Олег зареготав.

- Якщо спалить, - сказав він, - ми замовимо новий. Головне, щоб вона була поруч.

Вони сиділи на кухні ще довго. Говорили про сина, про його майбутнє, про дівчину, яка увірвалася в їхнє життя, як невелика пожежа. Але тепла. І потрібна.

- Я рада, - сказала Ірина, коли вони вже йшли спати. - Я рада, що він знайшов її.

- Я теж, - сказав Олег. - Вона - те, що йому потрібно.

Вони обійнялися й пішли до спальні. У будинку було тихо. Тільки годинник цокав, відлічуючи час до нового дня.

А на кухні, на столі, стояв торт. Трохи кривий, але смачний. Як і їхнє нове життя.