Розділ 26. Батьки знайомляться

Через два тижні після розмови про Німеччину Максим запропонував поїхати до його батьків.

- Вони хочуть познайомитися з тобою, - сказав він одного вечора, коли ми сиділи в моїй кімнаті й готувалися до іспиту з німецької.

Я відірвалася від підручника й подивилася на нього.

- Зі мною? - перепитала я, відчуваючи, як серце пропускає удар. - Навіщо?

- Тому що ти - моя дівчина, - він усміхнувся тією своєю легкою усмішкою, яка завжди змушувала мене усміхатися у відповідь. - І вони хочуть знати, хто вкрав серце їхнього сина.

Я відчула, як хвилювання розливається по всьому тілу. Долоні стали вологими, а в животі щось стиснулося.

- А якщо я їм не сподобаюся? - запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

- Ти сподобаєшся, - він підійшов до мене й узяв мої руки. - Вони не можуть не любити тебе.

- Звідки ти знаєш?

- Тому що я тебе люблю, - сказав він просто. - А вони завжди довіряли моєму вибору.

Він поцілував мене в чоло.

- Не хвилюйся, - сказав він. - Усе буде добре.

Але я хвилювалася. Ще як хвилювалася.

***

Ми поїхали в суботу вранці. Максим вів машину, а я сиділа поруч і дивилася у вікно. Осінній пейзаж пропливав повз нас: золоті поля, темні ліси, маленькі села з білими хатами. Але я не могла зосередитися на краєвидах. Мої думки були зайняті іншим.

- Про що ти думаєш? - запитав Максим, не відриваючи очей від дороги.

- Про те, що я скажу твоїм батькам, - зізналася я. - Я не знаю, як поводитися.

- Просто будь собою, - сказав він. - Це найкраще, що ти можеш зробити.

- А якщо я їм не сподобаюся?

- Ти вже питала це, - він усміхнувся. - І я відповів. Ти сподобаєшся.

- А якщо я щось зламаю? Або спалю? Або...

- Коваленко, - він поклав руку на мою. - Заспокойся. Усе буде добре.

Я зітхнула й відкинулася на спинку сидіння. Але хвилювання не зникало.

Ми під'їхали до великого будинку в передмісті. Це був двоповерховий особняк із червоної цегли, з великими вікнами й садом навколо. Біля входу росла стара яблуня, яка, здавалося, пам'ятала ще часи дитинства Максима.

- Це твій дім? - запитала я, виходячи з машини.

- Так, - сказав він. - Я виріс тут.

Я подивилася на будинок. Він був красивим, але не вишуканим. У ньому відчувався затишок і тепло.

Ми підійшли до дверей, і Максим подзвонив. Через кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з'явилася жінка. Вона була схожа на Максима - ті самі шоколадні очі, та сама усмішка, той самий спокійний вираз обличчя. Її волосся було зібране в акуратний пучок, а на обличчі сяяла щира усмішка.

- Максиме! - вона обійняла його. - Я так скучила!

- Мамо, - він усміхнувся. - Я теж.

Вона відсторонилася й подивилася на мене. Її очі були теплими, але уважними.

- А це, мабуть, Соломія, - сказала вона.

- Так, - я намагалася, щоб голос не тремтів. - Дуже приємно познайомитися.

- Мені теж, - вона обійняла мене, і я відчула, як тепло розливається в грудях. - Я так багато чула про тебе. Максим не замовкає про тебе.

- Мамо, - Максим почервонів. - Не перебільшуй.

- Я не перебільшую, - вона підморгнула мені. - Він телефонує мені щотижня й розповідає про тебе. "Соломія зробила це, Соломія зробила те". Я вже думала, що ти - якась вигадана героїня.

Я засміялася, і напруга трохи відпустила.

- Ходімо, - сказала вона. - Я приготувала обід.

***

Ми зайшли до будинку, і я завмерла. Інтер'єр був затишним і теплим. У вітальні стояв великий диван, накритий в'язаним пледом, а на стінах висіли сімейні фотографії. Біля вікна стояло старе фортепіано - те саме, про яке розповідав Максим. Воно було чорним, блискучим, і, здавалося, чекало на свого господаря.

- Це те саме фортепіано? - запитала я тихо.

- Так, - сказав Максим. - Я грав на ньому з чотирьох років.

Я підійшла ближче й торкнулася клавіш. Вони були холодними, але відчувалося, що вони пам'ятають багато.

- Воно красиве, - сказала я.

- Воно старе, - Максим усміхнувся. - Але це не робить його менш цінним.

На кухні пахло чимось смачним. Я відчула аромат печені, спецій і свіжої зелені.

- Мамо, - сказав Максим, заходячи на кухню. - Це виглядає неймовірно.

- Дякую, - вона усміхнулася. - Я готувала все ранок.

У цей момент до кухні зайшов чоловік. Високий, із сивим волоссям і добрими очима. Він був схожий на Максима — та сама постава, той самий спокійний вираз обличчя.

- Тату, - сказав Максим. - Це Соломія.

- Соломіє, - він простягнув мені руку. - Дуже приємно. Я багато чув про тебе.

- Дякую, - сказала я, потискуючи його руку. - Мені теж приємно.

- Ходімо до столу, - сказала мама Максима. - Обід готовий.

***

За обідом ми говорили про все: про навчання, про квест, про Німеччину. Батько Максима, якого звали Олег, розпитував про наші плани.

- Отже, ви їдете до Німеччини, - сказав він. - Це серйозний крок.

- Так, - сказав Максим. - Ми хочемо цього.

- А як щодо музики? - запитав Олег. - Ти не думав повернутися до фортепіано?

Максим завмер. Я відчула, як він напружився.

- Ні, - сказав він. - Я обрав хімію. І я не шкодую.

Олег подивився на нього, а потім на мене.

- Ти знаєш про його музику? - запитав він.

- Так, - сказала я. - Він розповів мені.

- І ти не вважаєш, що він помилився?

Я замислилася. Це було важливе питання. Я знала, як багато музика значила для його родини. Але я також знала, як багато хімія значила для Максима.

- Ні, - сказала я. - Я вважаю, що він обрав те, що робить його щасливим. І це найважливіше.

Олег подивився на мене з повагою.

- Ти мудра дівчина, - сказав він. - Я радий, що ти поруч із ним.

Максим узяв мою руку під столом і стиснув її.

***

Після обіду мама Максима, яку звали Ірина, підійшла до мене.

- Соломіє, - сказала вона. - Можеш допомогти мені на кухні? Я хочу приготувати десерт.

Я підвелася, але Максим схопив мене за руку.