Розділ 25. Спільне майбутнє

«Хімія не закінчується. Вона просто переходить у нову форму.»

Після оголошення результатів квесту минув тиждень. Ми з Максимом подали документи на стажування до Німеччини. Це був складний процес: заповнення форм, збір довідок, підготовка документів. Але ми робили це разом.

- Коваленко, - сказав Максим одного вечора, коли ми сиділи в моїй кімнаті, розкладаючи папери на підлозі. - Ти впевнена, що хочеш поїхати?

- Що? - я підняла голову. - Звичайно, хочу. Це ж стажування. Це ж мрія.

- Я не про це, - він подивився на мене. - Я про те, що ми будемо далеко від дому. Від батьків. Від друзів. Це буде складно.

Я замислилася. Він мав рацію. Німеччина - це не сусіднє місто. Це інша країна, інша мова, інша культура. Але я знала: якщо він поруч, я впораюся.

- Левицький, - сказала я. - Я хочу поїхати. З тобою. Це головне.

Він усміхнувся.

- Ти впевнена?

- Абсолютно.

Він підійшов до мене й обійняв.

- Я теж хочу поїхати з тобою, - сказав він. - Я не уявляю цього без тебе.

- І не треба уявляти, - сказала я. - Ми поїдемо разом. І повернемося разом.

Він поцілував мене.

- Домовилися.

***

Наступного дня ми пішли до деканату, щоб подати останні документи. Декан подивився на нас із легкою усмішкою.

- Коваленко, Левицький, - сказав він. - Ви показали найкращі результати на квесті. Я радий, що ви будете представляти наш університет у Німеччині.

- Дякуємо, - сказали ми одночасно.

- Але є одна умова, - продовжив декан. - Ви повинні скласти іспит з німецької мови. Мінімальний рівень - B1.

Я відчула, як щось стискається в грудях. Я не знала німецької. Зовсім.

- Я... я не вчила німецьку, - сказала я.

- Тоді почніть зараз, - декан усміхнувся. - У вас є три місяці.

Ми вийшли з деканату, і я відчувала, як паніка підіймається всередині.

- Що я буду робити? - запитала я. - Я не знаю жодного слова!

- Я теж, - сказав Максим. - Але ми впораємося.

- Як?

- Разом, - він узяв мою руку. - Як завжди.