Розділ 24. Омлет 3.0

Після фіналу квесту минуло кілька днів. Ми були виснажені, але щасливі. Стажування в Німеччині було нашим спільним тріумфом, і ми вирішили відсвяткувати це належним чином.

- Я хочу приготувати вечерю, - сказала я одного вечора, коли ми сиділи в моїй кімнаті. - Для нас. Для всіх.

- Ти впевнена? - запитав Максим, піднімаючи голову від книги. - Після історії з омлетом?

- Це було давно, - сказала я. - Я навчилася.

- Я пам'ятаю, як ти це казала минулого разу. І тоді ми мало не втратили кухню.

- Левицький, - я схрестила руки на грудях. - Ти мені не довіряєш?

Він усміхнувся тією своєю легкою усмішкою, яка завжди змушувала мене усміхатися у відповідь.

- Я тобі довіряю, - сказав він. - Але я також довіряю вогнегаснику.

- Ти нестерпний, - сказала я, але в моєму голосі не було злості.

- Я знаю, - він підійшов до мене й обійняв. - Але ти мене все одно кохаєш.

- Так, - зізналася я. - Кохаю. Навіть коли ти такий.

Він поцілував мене в чоло.

- Тоді давай, - сказав він. - Покажи, чого ти навчилася.

***

Я вирішила приготувати вечерю для всієї нашої команди. Андрій і Оксана мали прийти за годину. Я хотіла зробити все ідеально.

На кухні я розклала всі інгредієнти: яйця, молоко, сир, помідори, зелень, спеції. Усе було під контролем.

Максим стояв на порозі кухні, схрестивши руки на грудях.

- Ти збираєшся стояти там і дивитися? - запитала я.

- Так, - сказав він. - Я хочу побачити, як ти впораєшся.

- Це не допомагає.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Але це весело.

Я закотила очі й почала готувати. Розбила яйця в миску, додала молоко, сіль, перець. Збила віночком до однорідності.

- Непогано, - сказав Максим.

- Це тільки початок, - сказала я.

Я нагріла сковорідку на середньому вогні, додала трохи олії. Коли олія почала шипіти, я вилила яєчну суміш.

- Повільно, - сказав Максим. - Не поспішай.

- Я знаю, - сказала я, хоча насправді хвилювалася.

Я чекала, поки омлет почне схоплюватися. Коли краї затверділи, я обережно підняла їх лопаткою, щоб рідина стекла на дно.

- Ти впевнена, що не хочеш, щоб я допоміг? - запитав Максим.

- Ні, - сказала я. - Я хочу зробити це сама.

Він підняв руки в жесті капітуляції.

- Добре, добре. Я просто спостерігаю.

Я додала начинку: тертий сир, нарізані помідори, зелень. Склала омлет навпіл. Він виглядав ідеально - золотистий, пухнастий, ароматний.

- Готово, - сказала я, перекладаючи омлет на тарілку.

Максим підійшов ближче й подивився на нього.

- Це... ідеально, - сказав він.

- Я знаю, - я усміхнулася.

Він узяв виделку й спробував.

- Це неймовірно, - сказав він із повним ротом. - Ти справді навчилася.

- Я ж казала, - я відчула, як гордість розливається в грудях.

- Але як? - запитав він. - Що змінилося?

Я замислилася.

- Ти, - сказала я. - Ти - мій каталізатор.

Він подивився на мене з ніжністю.

- Який?

- Ти, - повторила я. - Ти змусив мене повірити в себе. Ти показав мені, що я можу. Що я не просто дівчина, яка спалює омлети. Що я - хімік. Що я - сильна.

Він підійшов до мене й обійняв.

- Я кохаю тебе, Коваленко, - сказав він тихо.

- Я тебе теж кохаю, Левицький, - відповіла я.

***

Коли прийшли Андрій і Оксана, вечеря була готова. Ми сіли за стіл, і я відчувала, як тепло розливається в грудях.

- Це виглядає неймовірно! - сказала Оксана, дивлячись на омлет.

- Це Соломія готувала, - сказав Максим із гордістю.

- Ти? - Андрій подивився на мене з подивом. - Після історії з пожежею?

- Це було давно, - сказала я. - Я навчилася.

- Вона навчилася, - підтвердив Максим. - Я бачив.

Андрій спробував омлет і закотив очі.

- Це найкращий омлет, який я куштував.

- Дякую, - сказала я, відчуваючи, як щоки стають теплими.

Ми вечеряли, сміялися, згадували квест. Андрій розповідав історії, Оксана ділилася планами на майбутнє.

- А ви, хлопці? - запитала Оксана. - Що ви будете робити в Німеччині?

- Ми будемо разом, - сказав Максим, беручи мене за руку. - Це головне.

- Ви неймовірні, - сказала Оксана. - Я рада, що ви знайшли одне одного.

- Я теж, - сказала я, дивлячись на Максима.

Він усміхнувся мені.

***

Після вечері ми вийшли на балкон. Було прохолодно, але я не відчувала холоду. Я відчувала тільки тепло його руки.

- Знаєш, - сказав він, дивлячись на зорі. - Я ніколи не думав, що зустріну когось, як ти.

- Я теж, - сказала я. - Ти змінив моє життя.

- А ти - моє, - він повернувся до мене. - І я не хочу, щоб це змінювалося.

- Не зміниться, - сказала я. - Ми разом. Назавжди.

Він поцілував мене. Під зорями, на балконі, серед осіннього вітру.

Коли він відсторонився, я подивилася на нього.

- Левицький, - сказала я.

- Що?

- Дякую тобі.

- За що?

- За те, що ти поруч. За те, що ти віриш у мене. За те, що ти не дав мені здатися.

Він усміхнувся.

- Я завжди буду поруч, - сказав він. - Я обіцяю.

Я обійняла його й притулилася до грудей. Я чула, як б'ється його серце - рівно, спокійно, впевнено.

І я знала: це - щастя. Справжнє. Наше.

***

Наступного ранку я прокинулася від запаху кави. Я розплющила очі й побачила, що на столі стоїть чашка свіжої кави й тарілка з омлетом. Поруч - записка.

"Доброго ранку, Коваленко. Я вирішив, що сьогодні я готую. Не хвилюйся, я не спалив кухню. Хоча, можливо, трохи. Але омлет вийшов. Кохаю тебе. Максим."

Я усміхнулася й взяла чашку. Кава була гарячою, ароматною, ідеальною.

Я подивилася на омлет. Він був трохи кривим, але золотистим і пухнастим.

- Він справді навчився, - прошепотіла я.

Я зробила ковток кави й усміхнулася.

Це був найкращий ранок у моєму житті.