Розділ 21. Відповідь, якої вона не чекала

Після тієї розмови в моїй кімнаті, коли я вилила йому всі свої страхи й сумніви, між нами щось змінилося. Я стала впевненішою. Я перестала боятися. Я перестала сумніватися в кожному його слові, в кожному погляді.

Але найбільше змінилося те, як він дивився на мене. Тепер у його погляді була не лише ніжність, а й гордість. Гордість за те, що я - його. Гордість за те, що я змогла подолати свої страхи. Гордість за те, що я - поруч.

Ми проводили разом кожну вільну хвилину. Готувалися до квесту, сиділи в бібліотеці, гуляли осінніми вулицями. І щоразу, коли він брав мене за руку, я відчувала, як тепло розливається по всьому тілу.

Але одного вечора він сказав:

- Коваленко, я хочу показати тобі одне місце.

- Яке? - запитала я.

- Побачиш, - він усміхнувся. - Вдягнися тепліше. Буде холодно.

Я не знала, що він задумав. Але я довіряла йому. Я вдяглася в теплу куртку, светр і шарф, і ми вийшли з гуртожитку.

Він вів мене коридорами, повз сходи, повз зачинені двері. Я ніколи не була в цій частині будівлі.

- Куди ми йдемо? - запитала я.

- Нагору, - сказав він. - На дах.

- На дах? - я здивувалася. - Туди ж не можна.

- Можна, - він усміхнувся. - Я знаю одні двері.

Ми піднялися вузькими сходами, які, здавалося, вели в нікуди. Було темно, тільки тьмяне світло лампочки освітлювало шлях. Пахло пилом і старим деревом.

Нарешті ми зупинилися перед металевими дверима. Максим дістав ключ і відчинив їх.

- Після тебе, - сказав він.

Я вийшла на дах і завмерла.

Переді мною відкривався неймовірний вид. Усе місто лежало перед нами, як на долоні. Вогні вулиць, яскраві вікна будинків, темні силуети дерев - усе це створювало картину, яку я ніколи не забуду. А над головою - безкрає небо, всіяне зорями. Місяць світив яскраво, кидаючи сріблясте світло на все навколо.

- Це неймовірно, - видихнула я.

- Я знав, що тобі сподобається, - сказав Максим, підходячи до мене.

Ми стояли на краю даху, дивлячись на місто. Вітер був холодним, але я не відчувала холоду. Я відчувала тільки тепло його руки, яка тримала мою.

- Я приходжу сюди, коли мені потрібно подумати, - сказав він. - Коли я хочу побути наодинці. Але сьогодні я хотів, щоб ти була тут. Зі мною.

- Чому? - запитала я.

Він повернувся до мене. Його обличчя було серйозним, але в очах горіло щось нове. Щось глибоке.

- Тому що я хочу сказати тобі дещо важливе, - сказав він.

Я відчула, як серце калатає.

- Що?

Він зробив глибокий вдих.

- Коваленко, я хочу, щоб ти знала. Я не просто кохаю тебе. Я захоплююся тобою. Я захоплююся твоєю силою, твоїм розумом, твоїм серцем. Ти - найнеймовірніша людина, яку я знаю.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Левицький, - прошепотіла я.

- Не перебивай, - він усміхнувся. - Я хочу сказати це все. Я хочу, щоб ти знала: я не просто хочу бути з тобою. Я хочу будувати з тобою майбутнє. Я хочу, щоб ти була поруч завжди. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Я завмерла. Слова застрягли в горлі. Я не могла повірити в те, що почула.

- Що? - прошепотіла я.

- Я знаю, це звучить рано, - сказав він. - Але я не хочу чекати. Я не хочу витрачати час. Я хочу, щоб ти знала: я серйозний. Я хочу бути з тобою все життя.

Я відчула, як сльози течуть по щоках. Це були сльози щастя. Сльози полегшення. Сльози любові.

- Максиме, - сказала я. - Я... я не знаю, що сказати.

- Скажи «так», - він усміхнувся. - Або «ні». Або «я подумаю». Але не мовчи.

Я подивилася на нього. У його очах було стільки надії, стільки любові. Він стояв переді мною, відкритий, вразливий, справжній. І я зрозуміла: це - той, з ким я хочу провести все життя.

- Так, - сказала я. - Так, я хочу бути з тобою. Завжди.

Він обійняв мене й поцілував.

Під зірками, на даху гуртожитку, ми вирішили, що наше майбутнє - спільне.

Коли він відсторонився, я подивилася на нього.

- Ти впевнений? - запитала я. - Я ж... я не ідеальна. Я спалюю омлети. Я плутаю кислоти. Я ревную до кожної дівчини.

- Я знаю, - він усміхнувся. - І я кохаю тебе за це. Ти - справжня. Ти - не ідеальна, і це робить тебе кращою.

Я засміялася крізь сльози.

- Ти неймовірний, Левицький.

- Я знаю, - він поцілував мене в чоло. - Але ти теж.

Ми стояли на даху ще довго. Дивилися на зорі, на місто, на місяць. Ми говорили про майбутнє. Про те, як поїдемо до Німеччини разом. Про те, як будемо жити разом. Про те, як будемо разом завжди.

- Коваленко, - сказав він, коли ми вже збиралися йти. - Я хочу, щоб ти знала. Ти - найкраще, що трапилося зі мною.

- А ти, - сказала я, - найкраще, що трапилося зі мною.

Ми спустилися з даху, тримаючись за руки. Повернулися до гуртожитку, і я відчувала, що це - початок чогось нового. Чогось, що змінить усе.

Тієї ночі, коли я повернулася до своєї кімнати, я не могла заснути. Я лежала на ліжку й дивилася на стелю, прокручуючи в голові його слова.

"Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною."

Це було так просто. Так щиро. Він сказав це без вагань, без страху. І я зрозуміла: я теж хочу цього.

Я встала й підійшла до вікна. Місяць світив у дворі гуртожитку, і десь у темряві я побачила силует. Високий, стрункий. Він стояв біля дерева й дивився на моє вікно.

Максим.

Я помахала йому, і він помахав у відповідь. Потім він усміхнувся, розвернувся й пішов.

Я залишилася стояти біля вікна, відчуваючи, як серце сповнюється теплом.

Я знала: це - початок нашого спільного життя.