Розділ 19. Пояснення біля деканату

«Ідеальна хімія - це коли двоє стають одним цілим, не втрачаючи себе.»

Після сцени з Катериною минуло кілька днів. Я почувалася спокійніше. Ревнощі, які спалахнули в мені того ранку, розчинилися, як цукор у гарячій воді. Але десь на дні душі залишився осад - не до Максима, а до самої себе. Я не хотіла бути дівчиною, яка ревнує до кожного погляду. Я хотіла бути впевненою. Я хотіла довіряти.

І я довіряла. Але іноді страх повертався.

Того ранку я йшла до деканату, щоб подати заяву на участь у наступному етапі квесту. Максим мав зустріти мене там. Але коли я підійшла до дверей, я побачила його - і поруч із ним стояла вона.

Та сама дівчина. Висока, світловолоса, з ідеальною поставою. Вона тримала його за руку й щось говорила. Він усміхався.

Я зупинилася. Ноги стали важкими, як свинець.

«Це не може бути знову, - подумала я. - Він сказав, що це його сестра. Але чому вона тримає його за руку? Чому він усміхається?»

Я хотіла розвернутися й піти. Але не могла. Я стояла, як статуя, і дивилася.

І тоді він побачив мене.

- Коваленко! - він помахав рукою. - Іди сюди!

Я підійшла повільно, наче на страту.

- Привіт, - сказала я тихо.

- Це знову моя сестра, - сказав він, і в його очах з'явилася легка усмішка. - Вона приїхала попрощатися. Вона їде до Німеччини на стажування.

Я подивилася на Катерину. Вона усміхнулася мені щиро.

- Привіт, Соломіє, - сказала вона. - Я так рада тебе бачити. Максим тільки тебе згадав.

- Привіт, - сказала я, намагаючись, щоб голос звучав нормально. - Ти їдеш?

- Так, - вона кивнула. - На шість місяців. Буду навчатися в клініці в Берліні.

- Це чудово, - сказала я. - Вітаю.

- Дякую, - вона подивилася на Максима. - Братку, я хочу поговорити з Соломією. Можна?

Максим здивувався.

- Звичайно, - сказав він. - Я почекаю всередині.

Він зайшов до деканату, залишивши нас удвох.

Катерина подивилася на мене. Її очі були серйозними.

- Соломіє, - сказала вона. - Я хочу, щоб ти знала. Максим ніколи не дивився на мене так, як дивиться на тебе.

Я завмерла.

- Що?

- Я бачу, як ти реагуєш, - сказала вона. - Я бачу, що ти ревнуєш. І я тебе розумію. Але я хочу, щоб ти знала: між нами нічого немає. Ми просто брат і сестра. Але він... він інший, коли поруч ти.

- Що ти маєш на увазі?

- Він стає м'якшим, - сказала вона. - Він усміхається частіше. Він говорить про тебе з таким теплом, що я іноді думаю: «Невже це мій брат?» Він завжди був холодним, зосередженим. Але з тобою він - інший.

Я відчула, як щоки стають теплими.

- Я не знала, - сказала я.

- Тепер знаєш, - вона усміхнулася. - І ще одне. Я знаю, що він сказав тобі про музику. Про те, що він залишив фортепіано. Він нікому не розповідав цього. Навіть мені. Але тобі - розповів. Це означає, що ти для нього особлива.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Дякую, - сказала я. - Мені це було потрібно почути.

- Будь ласка, - вона обійняла мене. - Ти хороша. І він щасливий з тобою. Не сумнівайся в цьому.

Вона пішла. Я залишилася стояти біля деканату, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу.

Максим вийшов із деканату.

- Ну що? - запитав він. - Про що ви говорили?

- Про тебе, - сказала я.

- Погане?

- Ні, - я усміхнулася. - Дуже хороше.

Він підійшов ближче.

- Коваленко, - сказав він. - Ти знаєш, що я кохаю тебе?

- Знаю, - сказала я. - І я кохаю тебе.

Він узяв мою руку й поцілував її.

- Ходімо, - сказав він. - Нам потрібно подати заяву.

Ми зайшли до деканату разом, тримаючись за руки.