Розділ 17. Книжковий клуб: фінал

Остання зустріч книжкового клубу була особливою. Марія, наша незмінна ведуча, оголосила, що це фінальна зустріч сезону, і тема була найважливішою: «Що робити, якщо ти закохався в людину, яка дратує тебе кожною клітиною?»

Коли я прочитала це повідомлення в чаті книжкового клубу, моє серце завмерло. Це було ніби написано спеціально для мене. Я подивилася на Максима, який сидів поруч на дивані в нашій спільній вітальні, і відчула, як щоки наливаються теплом.

- Ти читала? - запитав він, піднімаючи голову від телефону.

- Так, - сказала я. - Це... цікава тема.

- Дуже цікава, - він усміхнувся тією своєю легкою, трохи іронічною усмішкою. - Особливо для нас.

- Для нас?

- Ну, - він підійшов ближче й сів поруч. - Ти ж дратуєш мене кожною клітиною. І я тебе.

Я засміялася.

- Це правда. Але чомусь я не можу перестати думати про тебе.

- Тому що це кохання, - сказав він просто. - Воно не підкоряється логіці.

Він узяв мою руку й стиснув її.

- Ходімо разом, - сказав він. - Я хочу, щоб усі бачили, що ми разом.

- Ти впевнений? - запитала я.

- Абсолютно.

***

Кав'ярня "Аромат" була заповнена. Сьогодні прийшло більше людей, ніж зазвичай - мабуть, через фінальну зустріч. Ми з Максимом сіли за столик біля вікна, звідки було видно осінній парк. Листя вже майже облетіло, і дерева стояли голі, але це мало свою красу.

Марія підвелася й подивилася на нас.

- Вітаю всіх на фінальній зустрічі цього сезону! - сказала вона зі своєю звичною енергією. - Сьогодні ми обговорюємо найважливішу тему - кохання. І не просто кохання, а кохання до людини, яка виводить вас із себе.

Учасники засміялися. Хтось кивнув, хтось замислився.

- Почнемо з простого запитання, - сказала Марія. - Чи може дратівлива людина стати вашою другою половинкою?

Одна дівчина в окулярах підняла руку.

- Я думаю, що так, - сказала вона. - Іноді ми звертаємо увагу на тих, хто нас дратує, тому що вони нас зачіпають. Вони не байдужі нам.

- Це цікава думка, - сказала Марія. - А ви, Соломіє, що думаєте?

Я зробила глибокий вдих. Я знала, що маю сказати.

- Я думаю, що дратівливість - це часто прикриття, - сказала я. - Ми дратуємося на людей, які нам небайдужі, тому що вони змушують нас відчувати. А відчувати - це страшно. Особливо коли це кохання.

- Дуже глибоко, - сказала Марія. - Максиме, а ви що думаєте?

Він підвівся. Усі повернулися до нього.

- Я думаю, - сказав він, - що якщо людина вас дратує, але ви не можете перестати думати про неї, то це вже не просто роздратування. Це щось більше. Це те, що змінює ваше життя.

Він подивився на мене.

- І я знаю, про що говорю, - сказав він. - Тому що я закоханий у людину, яка дратує мене кожною клітиною. І я хочу, щоб вона знала: я ніколи не шкодуватиму про це.

У кімнаті запала тиша. Усі дивилися на нас.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Максиме... - прошепотіла я.

- Соломіє, - сказав він, підходячи до мене. - Я кохаю тебе. Я кохаю тебе з першого дня, коли ти спалила свій омлет. Я кохаю тебе за те, яка ти є. За твої помилки, за твої перемоги, за твій сміх, за твої сльози. Я кохаю тебе всю.

Він нахилився й поцілував мене.

Прямо перед усіма. У кав'ярні, серед книг, кави та незнайомих людей.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Але я була щаслива. Я відчувала, як його губи торкаються моїх, як його руки обіймають мене, як його серце б'ється поруч із моїм.

Коли він відсторонився, у кімнаті пролунали оплески. Хтось свиснув, хтось засміявся. Марія дивилася на нас із усмішкою.

- Це було найромантичніше завершення сезону, - сказала вона. - Дякую вам, Соломіє та Максиме. Ви показали нам, що кохання - це найкраща хімія.

Я подивилася на Максима. Він дивився на мене з ніжністю, і я знала: це - наш момент.

Після зустрічі ми вийшли з кав'ярні. Надворі було прохолодно, але мені було тепло.

- Левицький, - сказала я. - Ти неймовірний.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Але ти теж.

- Я кохаю тебе, - сказала я.

- Я тебе теж кохаю, - відповів він.

Ми йшли вулицею, тримаючись за руки, і я відчувала, що це - найкращий день у моєму житті.