Розділ 16. Сусідка зраджує правила

Тієї ночі, коли ми повернулися з пікніка, я не могла заснути.

Я лежала на ліжку в своїй маленькій кімнаті й дивилася в стелю, прокручуючи в голові події дня. 

Кожна мить, кожне слово, кожен погляд Максима - усе це поверталося до мене, як заїжджена платівка. Я чула його голос, який говорив: "Я люблю тебе, Соломіє". Я відчувала його руки, які обіймали мене біля вогнища. Я бачила його очі, які світилися в темряві, коли він дивився на мене.

Це було занадто. Занадто багато емоцій за один день.

Я перевернулася на бік і подивилася у вікно. Місяць світив яскраво, кидаючи сріблясте світло на підвіконня. На вулиці було тихо, тільки десь у коридорі чулися приглушені голоси - хтось із сусідів ще не спав.

Я встала з ліжка й підійшла до вікна. Нічне небо було чистим, і зорі мерехтіли, як маленькі діаманти. Я дивилася на них і думала про те, як усе змінилося за останні кілька тижнів.

Кілька тижнів тому я була просто студенткою, яка мріяла про стажування в Німеччині. Я була впевнена, що моє життя буде простим і передбачуваним: навчання, лабораторії, екзамени, диплом. А потім з'явився він.

Максим Левицький.

Він увірвався в моє життя, як неконтрольована хімічна реакція, і перевернув усе догори дном. Він змусив мене почуватися живою. Він змусив мене сміятися, плакати, злитися й кохати. Він змусив мене відчувати те, чого я ніколи не відчувала раніше.

І це лякало мене.

Я обвела поглядом свою кімнату. Вона була маленькою, але затишною. Стіни були обклеєні світлими шпалерами з дрібним квітковим візерунком, які створювали відчуття тепла навіть уночі. Біля вікна стояв старий дерев'яний стіл, заставлений підручниками та зошитами. На столі - настільна лампа з жовтим абажуром, яка створювала м'яке світло, і чашка з недошитим чаєм, який уже давно охолов.

На стінах висіли плакати з періодичною таблицею та структурними формулами - я повісила їх у перший же день, щоб постійно мати їх перед очима. Тепер вони здавалися мені глузливими. Усі ці формули, всі ці елементи - вони не могли пояснити те, що відбувалося в моїй душі.

На підлозі лежав килимок, на якому я любила сидіти, читаючи. Зараз я стояла на ньому босими ногами й відчувала, як холод піднімається догори.

Я зітхнула й повернулася до ліжка. Сіла на край, обхопивши коліна руками. У моїй голові крутилися тисячі думок.

"Я кохаю його. Я дійсно кохаю його. Але що, якщо це помилка? Що, якщо ми не створені одне для одного? Що, якщо я просто боюся залишитися самотньою?"

Я похитала головою, намагаючись відігнати ці думки. Але вони поверталися знову й знову.

- Соломіє, - прошепотіла я собі. - Ти закохалася. Це нормально. Це не кінець світу.

Але всередині щось стискалося. Страх. Невпевненість. Сумніви.

Я лягла на ліжко й накрилася ковдрою. Заплющила очі й спробувала заснути. Але перед очима знову з'явився він. Його обличчя, його усмішка, його голос.

"Я люблю тебе, Соломіє."

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Але це були не сльози смутку. Це були сльози щастя.

***

Я не знаю, скільки часу минуло. Можливо, година. Можливо, дві. Але коли я почула легкий стукіт у двері, я здригнулася.

- Хто там? - запитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

- Це я, - почувся голос Ані. - Ти не спиш?

Я полегшено видихнула.

- Ні. Заходь.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла Аня. Вона була в своєму улюбленому пухнастому халаті, з чашкою гарячого чаю в руках. Її руде волосся було розпатланим, а на обличчі - сліди сну.

- Я побачила світло під дверима, - сказала вона, сідаючи на край мого ліжка. - Ти не спиш?

- Не можу заснути, - зізналася я.

- Я теж, - вона зробила ковток чаю. - Думала, може, поговоримо?

Я кивнула. Мені потрібно було виговоритися.

- Аню, - сказала я. - Я боюся.

- Чого? - вона подивилася на мене.

- Я боюся, що все це занадто добре, щоб бути правдою, - сказала я. - Боюся, що Максим... що він не справжній. Що він просто грається зі мною.

Аня подивилася на мене з легким подивом.

- Соль, - сказала вона. - Ти серйозно? Він закоханий у тебе. Це видно неозброєним оком.

- Звідки ти знаєш?

- Тому що він дивиться на тебе так, ніби ти - центр його всесвіту, - сказала Аня. - Тому що він завжди поруч, коли тобі потрібна допомога. Тому що він готовий на все заради тебе. Хіба ти цього не бачиш?

Я замислилася. Вона мала рацію. Я бачила це. Але всередині все ще був страх.

- А що, якщо він колись зрозуміє, що я не така, як він думає? - запитала я. - Що я не ідеальна. Що я роблю помилки. Що я боюся.

- Соль, - Аня взяла мою руку. - Він знає, що ти не ідеальна. Він бачив твої помилки. Він бачив, як ти плутаєш кислоти, як влаштовуєш пожежі на кухні. І він все одно любить тебе. Це справжнє кохання. Воно не про ідеальність. Воно про те, щоб бути поруч, навіть коли все йде не за планом.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Ти вважаєш, що я повинна дати йому шанс?

- Я вважаю, що ти вже дала йому шанс, - сказала Аня. - І він його використав. Тепер ти просто маєш повірити в це.

Я кивнула. Вона мала рацію. Я вже дала йому шанс. І він довів, що вартий цього.

- Дякую, Аню, - сказала я. - Ти завжди знаєш, що сказати.

- Це тому, що я хороша подруга, - вона усміхнулася. - А тепер спи. Завтра новий день. І хто знає, що він принесе.

Вона встала й пішла до дверей, але перед тим, як вийти, зупинилася.

- Соль, - сказала вона. - Ти щаслива?

Я замислилася на мить.

- Так, - сказала я. - Я щаслива.

Вона усміхнулася й вийшла.

Я залишилася одна. Я лягла на ліжко й подивилася на стелю. Думки все ще крутилися в моїй голові, але тепер вони були іншими. Не такими хаотичними. Я знала, що маю зробити. Я маю повірити в нього. Я маю повірити в нас.

Я заплющила очі й спробувала заснути. Але перед очима знову з'явився він.

"Я люблю тебе, Соломіє."

Я усміхнулася в темряві й прошепотіла: