Розділ 15. Після квесту: шашлики

Після другого туру ми вирішили відсвяткувати. Андрій, який виявився не тільки майбутнім хіміком, а й затятим мандрівником, запропонував поїхати на природу іпосмажити шашлики. Усі погодилися.

- Я знаю одне місце, - сказав він, коли ми сиділи в їдальні після турніру. - Там є галявина біля річки, сосни, чисте повітря. Ідеально для шашликів.

- Ти впевнений, що це безпечно? - запитала Оксана. - Ми ж хіміки, ми можемо випадково щось підпалити.

- Це ж не лабораторія, - засміявся Андрій. - Там немає реактивів. Тільки природа.

Я подивилася на Максима. Він усміхнувся й кивнув.

- Я за, - сказав він. - Нам потрібно відпочити.

- Я теж за, - додала я. - Але я попереджаю: я не вмію готувати шашлики.

- Це ми виправимо, - сказав Максим. - Я навчу тебе.

Ми виїхали в суботу вранці. 

Небо було ясним, сонце світило яскраво, і осіннє повітря було прозорим і свіжим. 

Ми їхали в старому університетському мікроавтобусі, який Андрій десь дістав. Оксана сиділа попереду й навігатором, Андрій за кермом, а ми з Максимом - на задньому сидінні.

Я дивилася у вікно на осінній ліс, який пропливав повз нас. Дерева були золотими, червоними, помаранчевими - справжній вибух кольорів. Листя кружляло в повітрі, падало на дорогу, створюючи різнокольоровий килим.

- Красиво, - сказала я тихо.

- Дуже красиво, - почула я голос Максима.

Я повернулася. Він дивився не у вікно. Він дивився на мене.

- Ти про що? - запитала я.

- Про тебе, - сказав він. - Ти - найкрасивіше, що я бачив сьогодні.

Я відчула, як щоки стають теплими.

- Левицький, ти занадто багато говориш компліментів.

- Я говорю правду, - він узяв мою руку. - Це не компліменти. Це факти.

Я хотіла щось відповісти, але в цей момент Андрій оголосив:

- Ми на місці!

Ми вийшли з автобуса й завмерли.

Перед нами відкривалася неймовірна галявина. Вона була оточена високими соснами, які створювали природну арку над нашими головами. Крізь гілки пробивалося сонце, створюючи золоті промені, що танцювали на траві. У центрі галявини лежала величезна старе колода, яке, здавалося, чекало на нас. А трохи далі - річка, яка блищала на сонці, мов розплавлене срібло.

- Ого, - видихнула Оксана. - Це неймовірно.

- Я ж казав, - Андрій усміхнувся. - Це моє таємне місце.

Я зробила глибокий вдих. Повітря було чистим, пахло хвоєю, вогкістю та осіннім листям. Десь у лісі співали птахи, і річка тихо дзюрчала.

- Це схоже на казку, - сказала я.

- Так, - почула я голос Максима. - А ти - казкова принцеса.

Я засміялася.

- А ти - казковий дракон, який охороняє скарби?

- Якщо ти хочеш, - він усміхнувся. - Але я не буду тебе лякати. Я буду охороняти тебе.

- Давайте розпалювати багаття! - голосно сказав Андрій, щоб всі почули.

Ми почали готуватися. Андрій розпалював багаття, Оксана нарізала овочі, я готувала м'ясо. Максим стояв поруч із мангалом, тримаючи шампури.

- Ти знаєш, як правильно смажити шашлики? - запитала я.

Максим стояв поруч і дивився на мене.

- Ти вмієш готувати шашлики? - запитав він.

- Я вмію готувати все, - сказала я. - Крім омлету.

Він засміявся.

- Це я запам'ятаю.

- Не смійся, - я штовхнула його в плече. - Я навчуся.

- Я знаю, - він узяв мою руку. - Я вірю в тебе. Шашлики - це наука. Точна температура, правильний час, хороше м'ясо. Як хімічна реакція.

- Ти все зводиш до хімії, - засміялася я.

- Бо хімія - це все, - він подивився на мене. - Навіть ми з тобою - хімія.

- Яка?

- Найкраща, - він усміхнувся. - Екзотермічна. З виділенням тепла.

Я відчула, як щоки наливаються червоним. Він зробив це знову. Він змусив мене почуватися особливою.

Ми сиділи біля вогнища, смажили шашлики, розмовляли. Андрій розповідав історії зі свого життя, Оксана ділилася планами на майбутнє. Було тепло й затишно.

- Знаєш, - сказав Андрій. - Ви, друзі, такі гарні разом. Якщо ви не зустрічаєтеся, то чому?

Я почервоніла. Максим подивився на мене, і в його очах з'явився той самий вогник.

- Ми... ми не...

- Ми зустрічаємося, - сказав Максим спокійно. - Просто не афішуємо.

- Так, - сказала я нарешті. - Ми зустрічаємося.

Оксана засміялася.

- Я знала! Я знала це з першого дня! Ви постійно дивитеся одне на одного, сваритеся, а потім миритеся. Це ж очевидно.

- Ми всі знали, - додав Андрій.

Я подивилася на Максима. Він дивився на мене з легкою усмішкою.

- Ти не проти? - запитав він тихо. - Що я сказав?

- Ні, - я похитала головою. - Я не проти.

Він узяв мою руку й стиснув її.

Ми сиділи біля вогнища, дивилися на зірки, і я відчувала, що цей момент - один із найщасливіших у моєму житті.

Коли шашлики були готові, ми сіли навколо вогнища. Андрій дістав гітару й почав грати. Його пальці легко бігали по струнах, створюючи мелодійні звуки, які розносилися лісом.

- Ти вмієш грати? - запитала я з подивом.

- Трохи, - він усміхнувся. - Це моя друга пристрасть після хімії.

- Заспівай щось, - попросила Оксана.

Андрій заспівав. Його голос був низьким і мелодійним, і я відчула, як мурашки пробігають по шкірі.

Потім ми грали в ігри. Андрій запропонував "Правда чи дія".

- Я починаю, - сказав він. - Оксано, правда чи дія?

- Правда, - сказала вона.

- Яка твоя найбільша мрія?

Оксана задумалася.

- Я хочу стати вченим, - сказала вона. - Відкрити щось нове. Щось, що змінить світ.

- Це чудово, - сказала я. - Я вірю, що в тебе вийде.

- А тепер моя черга, - сказала Оксана. - Андрію, правда чи дія?

- Дія, - сказав він.

- Тоді станцюй танець маленьких каченят.

Андрій засміявся.

- Ну, ти даєш!

Він встав і почав танцювати. Ми реготали до сліз. Він робив смішні рухи, махав руками й ногами, і здавалося, що він не соромиться зовсім.

- Ти неймовірний, - сказала Оксана, коли він сів.

- Я знаю, - він усміхнувся.