Розділ 12. Таємниця Максима

Тиждень після нашої спільної вечері пролетів непомітно. Ми готувалися до другого туру хімічного квесту, зустрічалися в бібліотеці, сиділи в лабораторії до пізньої ночі. І щодня я помічала, як щось змінюється між нами.

Максим став м'якшим. Він усе ще підколював мене, усе ще дратував своєю впевненістю, але тепер у його погляді з'явилося щось нове. Щось тепле. Щось, що змушувало моє серце битися швидше щоразу, коли він дивився на мене.

Але я також помічала, що іноді він стає задумливим. Його погляд стає відсутнім, він дивиться кудись у далечінь, і здається, що він думає про щось важливе. Про щось, чого не хоче мені розповідати.

Я не знала, що це. Але я відчувала, що в нього є таємниця.

***

Це сталося ввечері, за два дні до другого туру.

Ми сиділи в лабораторії, готуючись до практичного завдання. Я розбирала реакції етерифікації, Максим перевіряв розрахунки. Було тихо, тільки гуділи витяжки та цокав годинник на стіні.

- Коваленко, - сказав він, не піднімаючи голови. - Ти коли-небудь думала про те, що буде після університету?

Я здивувалася.

- Ну... я думала про стажування. Про магістратуру. А потім - робота, наука, дослідження.

- Я не про це, - він підняв голову й подивився на мене. - Я про... життя. Про те, що справді важливо.

Я задумалася.

- Напевно, важливо бути щасливим, - сказала я. - Знаходити радість у малих речах. Бути з тими, кого любиш.

Він усміхнувся, але його усмішка була сумною.

- Це правильно, - сказав він. - Але іноді ми обираємо шлях, який здається правильним, а потім розуміємо, що це не те, чого ми хотіли.

Я підійшла до нього ближче.

- Левицький, - сказала я. - Що сталося? Ти якийсь задумливий останнім часом.

Він подивився на мене. Його очі були серйозними.

- Нічого, - сказав він. - Просто замислився.

- Ти брешеш, - я сіла поруч. - Я бачу це по твоїх очах.

Він довго мовчав. Потім раптом встав і підійшов до вікна.

- Коваленко, - сказав він, не обертаючись. - Я хочу, щоб ти знала. Те, що я сказав у книжковому клубі про кохання... це було не просто так.

- Я знаю, - сказала я. - Ти говорив про нас.

Він обернувся й подивився на мене.

- Так, - сказав він. - Але не тільки.

Я відчула, як у грудях холоне.

- Що ти маєш на увазі?

Він зробив глибокий вдих.

- Я хочу, щоб ти знала правду, - сказав він. - Я хочу, щоб ти знала, хто я насправді.

Я відчула, як серце починає калатати.

- Ти - Максим Левицький, - сказала я. - Студент хімічного факультету. Мій сусід. Мій напарник по команді. Мій...

Я замовкла. Я хотіла сказати "коханий", але не змогла.

- Це не все, - він підійшов ближче. - Я не просто студент, Коваленко.

- Що ти маєш на увазі?

Він дістав телефон і показав мені фото. На ньому був він, молодий, років шістнадцять, у чорному костюмі, який сидів за фортепіано. Поруч стояли ноти. Над ним горів величезний напис: "Лауреат міжнародного конкурсу піаністів".

- Я був музикантом, - сказав він тихо. - Я грав на фортепіано з чотирьох років. Я виграв десятки конкурсів. Усі пророкували мені велике майбутнє.

Я відкрила рота, але не знайшла слів.

- Чому ти ніколи не говорив про це?

- Тому що це більше не я, - він сховав телефон. - Я залишив музику, коли вступив на хімічний факультет.

- Але чому? - я відчула, як у грудях щось стискається. - Це ж твій талант. Це ж ти!

Він усміхнувся, але його усмішка була гіркою.

- Мої батьки хотіли, щоб я став музикантом, - сказав він. - Вони вклали в це все. Гроші, час, надії. Але я... я не хотів. Я хотів хімію. Я хотів науку. Я хотів розуміти, як усе влаштоване.

- Але ти міг поєднувати.

- Не міг, - він похитав головою. - Це було занадто важко. Два світи, які вимагали всього. Я вибрав хімію. І я не шкодую.

Він подивився на мене, і в його очах я побачила біль. Глибокий, старий біль, який він ховав за своєю впевненістю.

- Але іноді, - продовжив він, - я думаю про те, що міг би стати. Якби я обрав музику. Якби я не зрадив своїх батьків.

- Ти не зрадив їх, - сказала я. - Ти просто обрав себе.

Він здивовано подивився на мене.

- Що?

- Ти обрав себе, - повторила я. - Ти обрав те, що робить тебе щасливим. Це не зрада. Це сміливість.

Він довго дивився на мене. Його очі були вологими.

- Коваленко, - сказав він. - Ти завжди знаєш, що сказати.

- Це тому, що я тебе знаю, - сказала я. - Я знаю тебе краще, ніж ти думаєш.

Він підійшов до мене й узяв мої руки.

- Я нікому не розповідав цього, - сказав він. - Навіть своїм друзям. Але тобі... тобі я хочу сказати все. Тому що ти - єдина людина, якій я довіряю.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Левицький, - прошепотіла я. - Ти не повинен нести це все сам.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Тепер я можу не нести. Тепер у мене є ти.

Він обійняв мене. Міцно, ніжно. Я відчула його запах, його тепло, його серце, яке билося поруч із моїм.

Ми стояли так довго. Світ навколо зник. Залишилися тільки ми.

***

Пізніше, коли ми вийшли з лабораторії, на вулиці було прохолодно. Місяць світив яскраво, і зорі мерехтіли на небі.

- Коваленко, - сказав він, коли ми йшли вулицею. - Я хочу, щоб ти знала. Те, що я сказав тобі сьогодні... це не означає, що я сумую за музикою. Я просто хочу, щоб ти знала справжнього мене.

- Я знаю справжнього тебе, - сказала я. - Ти - той, хто рятує омлети й колби. Той, хто знає всі формули. Той, хто вміє бути ніжним, навіть коли намагається здаватися холодним.

Він засміявся.

- Ти описуєш мене так, ніби я ідеальний.

- Ти не ідеальний, - я зупинилася й подивилася на нього. - Ти - справжній. І це краще.

Він підійшов ближче.

- Коваленко, - сказав він тихо. - Я хочу зробити дещо.

- Що?

Він нахилився й легенько поцілував мене в щоку.

- Я хочу, щоб ти знала, - сказав він. - Я люблю тебе. Я кохаю тебе, Соломіє.