Розділ 9. Ніч у лабораторії

Перший тур був позаду, і ми пройшли. Наша команда отримала одні з найвищих балів. Але попереду був другий тур - практичний, і він був найскладнішим.

- Нам потрібно підготуватися краще, - сказав Максим, коли ми зустрілися в лабораторії ввечері. - Практичний тур вимагатиме не лише знань, а й точності.

- Я знаю, - сказала я. - Але я втомилася. Можна ми завтра?

- Ні, - він похитав головою. - Завтра буде пізно. Нам потрібно попрактикуватися сьогодні.

Я зітхнула. Але я знала, що він має рацію.

- Добре, - сказала я. - Давай.

Ми залишилися в лабораторії вдвох. Сонце вже сіло, і кімната була освітлена тільки люмінесцентними лампами. Було тихо, тільки гуділи витяжки.

- Отже, - почав Максим. - Нам потрібно синтезувати органічну сполуку за три години. Як ти думаєш, яка реакція буде найскладнішою?

- Етерифікація, - сказала я. - Завжди етерифікація.

- Правильно, - він кивнув. - Але якщо ми зробимо все правильно, це буде легко.

Він узяв колбу й почав наливати реагенти. Я стояла поруч і спостерігала. Його руки були такими впевненими.

- Левицький, - сказала я. - Ти коли-небудь втомлюєшся?

- Від чого?

- Від того, що ти завжди правий. Завжди знаєш, що робити. Завжди контролюєш ситуацію.

Він зупинився й подивився на мене.

- Іноді, - сказав він. - Але коли я поруч із тобою, я не думаю про це. Я просто... живу.

Я відчула, як у грудях стає тепло.

- Ти надто романтичний для хіміка, Левицький.

- Я багатогранний, - він усміхнувся. - Я можу бути і хіміком, і романтиком.

Ми продовжили працювати. Годинник показував десяту вечора. Я почала відчувати втому. Очі злипалися, руки тремтіли.

- Коваленко, - сказав Максим. - Ти втомилася. Відпочинь.

- Ні, я можу...

- Я сказав, відпочинь, - його голос був твердим, але теплим. - Я закінчу сам.

Я не хотіла здаватися, але втома взяла своє. Я сіла на стілець і притулилася головою до столу.

Через кілька хвилин я відчула, як хтось накриває мене чимось теплим. Я підняла голову й побачила, що Максим накрив мене своїм светром.

- Ти тремтіла, - сказав він.

- Мені було спекотно... просто...

- Просто я віддав светр, - він усміхнувся. - Не сперечайся. Відпочивай.

Я хотіла заперечити, але була надто втомленою. Я заплющила очі й відчула, як сон забирає мене.

Коли я прокинулася, було вже пізно. Максим сидів поруч і дивився на мене.

- Доброго ранку, соня, - сказав він.

- Що? - я сіла. - Котра година?

- Опівніч, - він усміхнувся. - Ти спала дві години.

Я відчула, як обличчя стає червоним.

- Ти мав розбудити мене.

- Я не міг, - він знизав плечима. - Ти була такою красивою, коли спала.

Я відчула, як серце калатає.

- Левицький...

- Коваленко, - він підійшов ближче. - Я хочу, щоб ти знала. Я серйозно. Те, що я говорю про свої почуття... це не жарт.

- Я знаю, - сказала я тихо. - Я теж... я теж не жартую.

Він узяв мою руку й стиснув її.

- Тоді дай мені шанс, - сказав він. - Дозволь мені бути поруч. Дозволь мені довести, що я вартий тебе.

Я дивилася в його очі, і я знала, що не можу відмовити.

- Добре, - сказала я. - Але якщо ти мене підведеш...

- Я не підведу, - він усміхнувся. - Я ніколи не підводжу тих, кого люблю.

Він сказав це так невимушено, але я почула кожне слово.

Тієї ночі в лабораторії, серед колб і реактивів, я зрозуміла, що він сказав правду.