Розділ 8. Супутник, який дратує

Перша спільна зустріч нашої команди відбулася в бібліотеці. Ми зібралися за великим столом у кутку, де було тихо й затишно. Оксана принесла каву, Андрій - печиво, я - підручники, а Максим - свій незмінний блокнот і ручку.

- Отже, - почав Андрій, жуючи печиво. - У нас три дні на підготовку до першого туру. Що ми знаємо про завдання?

- Небагато, - сказала Оксана. - Але я чула, що перший тур - письмовий. Тестування з неорганіки, органіки та фізичної хімії.

- Це простіше, ніж звучить, - сказав Максим. - Якщо готуватися системно.

- Левицький, ти завжди все зводиш до системи, - сказала я. - Ми не всі такі, як ти.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Але якщо ми хочемо виграти, нам потрібен план.

Він дістав блокнот і почав писати.

- Перше: ми розподіляємо теми. Коваленко бере органіку, я - фізичну хімію, Оксана - неорганіку, Андрій - аналітичну. Друге: ми зустрічаємося щодня на дві години для обговорення. Третє: ми не панікуємо.

- Я не панікую, - сказала я.

- Ти вже панікуєш, - він подивився на мене. - Я бачу це по твоїх очах.

Я почервоніла.

- Це не паніка. Це хвилювання.

- Те саме, - він усміхнувся.

- Левицький, - я відкинулася на спинку стільця. - Ти коли-небудь переставав бути правим?

- Ні, - він знизав плечима. - Це прокляття.

Андрій засміявся.

- Ви неймовірні. Ви сваритеся навіть на першій зустрічі.

- Ми не сваримося, - сказали ми одночасно.

- Тоді що? - запитала Оксана з усмішкою.

- Це флірт, - сказав Андрій.

Я відчула, як обличчя стає червоним.

- Що? Ні! Це не флірт!

- Так, це не флірт, - додав Максим. - Це... дискусія.

Він подивився на мене. У його очах був той самий вогник, що й завжди.

- Отже, - сказав Андрій, щоб розрядити ситуацію. - Давайте готуватися. У нас мало часу.

Ми почали працювати. Оксана відкрила підручник з неорганіки, Андрій - з аналітичної. Я взяла органіку, Максим - фізичну.

Але я не могла зосередитися. Кожні кілька хвилин я кидала погляд на нього. Він сидів абсолютно зосереджено, писав щось у блокноті, його брови були злегка нахмурені. Він виглядав так... серйозно. Так красиво.

- Коваленко, - почула я його голос.

- Що?

- Ти дивишся на мене.

- Ні, не дивлюся.

- Дивишся, - він підняв голову й усміхнувся. - Я відчуваю твій погляд.

- Це неможливо.

- Можливо. Я дуже чутливий до тебе.

Я відчула, як серце калатає. Він сказав це так невимушено, так природно.

- Левицький, ти мене бентежиш.

- Це була мета.

Він повернувся до свого блокнота, і я залишилася сидіти з відкритим ротом. Він знову переміг.

***

Наступні три дні ми готувалися інтенсивно. Ми зустрічалися в бібліотеці, обговорювали теми, розв'язували завдання. Я почала помічати, як добре ми працюємо разом - навіть попри постійні підколи.

- Коваленко, - сказав Максим другого дня, коли я намагалася вирішити складне завдання з органіки. - Ти неправильно будуєш ланцюг.

- Я будувала правильно! - я показала йому розв'язок. - Ось, дивись.

Він нахилився ближче, і я відчула його запах. Деревина й кава.

- Ні, - сказав він. - Тут помилка. Ось, дивись.

Він узяв мою ручку й почав виправляти. Його пальці були теплими й упевненими.

- Ось так, - сказав він. - Тепер правильно.

Я подивилася на його розв'язок. Він був ідеальним.

- Ти завжди знаєш, як виправити мої помилки, - сказала я.

- Тому що я завжди поруч, - він усміхнувся. - І я хочу, щоб ти була найкращою.

- Навіть якщо це означає, що ти програєш мені турнір?

- Я ніколи не програю, Коваленко, - він нахилився ближче. - Але заради тебе... я готовий спробувати.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

- Левицький, - сказала я. - Тобі не здається, що ти занадто багато говориш?

- Ні, - він відкинувся на спинку стільця. - Я говорю рівно стільки, скільки потрібно, щоб ти зрозуміла, що я відчуваю.

Я не знала, що відповісти. 

Мені здавалося, що кожного разу, коли ми розмовляли, я розуміла його все краще. І це лякало мене.

***

Третього дня, перед самим турніром, ми зустрілися в бібліотеці востаннє. Андрій і Оксана вже пішли, а ми залишилися вдвох.

- Ну що, - сказав Максим. - Ти готова?

- Я готова, - сказала я. - А ти?

- Я завжди готовий, - він усміхнувся.

Ми подивилися одне на одного. У бібліотеці було тихо, тільки чути було цокання годинника.

- Коваленко, - сказав він тихо. - Я хочу, щоб ти знала. Якщо ми виграємо турнір... я хочу, щоб ми святкували разом. Удвох.

- А якщо ми програємо?

- Ми не програємо, - він підійшов ближче. - Ми разом. Це вже перемога.

Він узяв мою руку й стиснув її. Тепло розлилося по всьому тілу.

- Левицький, - сказала я. - Ти робиш це спеціально?

- Що?

- Робиш так, що я не можу думати ні про що, крім тебе.

Він усміхнувся тією своєю легкою усмішкою.

- Так, - сказав він. - Це була мета.

Я хотіла сказати щось ще, але в цей момент двері бібліотеки відчинилися, і ввійшла бібліотекарка.

- Діти, - сказала вона. - Бібліотека закривається.

Ми вийшли. Максим тримав мою руку. І я не хотіла, щоб він відпускав.