Розділ 7. Турнір з хімічного квесту

«Деякі реакції відбуваються мимоволі. Навіть якщо ти цього не планував.»

Ранок понеділка почався з того, що я проспала.

Будильник дзвенів уже десять хвилин, а я лежала в ліжку, накрившись ковдрою з головою, й намагалася ігнорувати реальність. Сон був таким теплим і спокійним - Максим снився мені. Він стояв посеред лабораторії, тримав колбу з блакитним розчином і посміхався тією своєю легкою, трохи іронічною посмішкою. А потім він сказав: «Коваленко, ти навіть уві сні не даєш мені спокою».

Я хотіла відповісти, але прокинулася.

- Чому ти такий ідеальний? - прошепотіла я в подушку.

Відповіді не було. Тільки будильник, який продовжував дзвеніти.

Я вимкнула його й сіла на ліжку. На столі лежали підручники, зошити, розкидані ручки. Я знову заснула над хімією - це ставало звичкою.

Але сьогодні був особливий день. Сьогодні оголошували про турнір із хімічного квесту.

Я вмилася холодною водою, щоб остаточно прокинутися, й подивилася в дзеркало. Моє волосся стирчало на всі боки, під очима залягли темні кола, а вираз обличчя нагадував людину, яка не спала три доби. Чудово.

Я швидко привела себе до ладу, одяглася й вийшла в коридор. І одразу ж наштовхнулася на нього.

Максим стояв біля вікна з чашкою кави, як завжди. На ньому був чорний светр, який сидів ідеально, і джинси. Він виглядав так, ніби щойно вийшов зі сторінок модного журналу.

- Доброго ранку, Коваленко, - сказав він. - Ти виглядаєш... Свіжою.

- Це сарказм? - я насупилася.

- Так, - він усміхнувся. - Але ти завжди красива. Навіть коли виглядаєш, як панда.

Я відчула, як щоки наливаються теплом.

- Ти не допомагаєш, Левицький.

- Я не намагаюся допомагати. Я намагаюся бути чесним.

Він підійшов ближче й простягнув мені чашку з кавою.

- Тримай. Здається, тобі це потрібно більше, ніж мені.

Я взяла чашку, й наші пальці на мить торкнулися. По тілу пробіг електричний струм. Я поспішно відвела руку.

- Дякую, - сказала я тихо.

- Не дякуй. - Він дивився на мене. - Сьогодні оголосять про турнір. Ти чула?

- Так. - Я зробила ковток кави. - І я хочу взяти участь.

- Я знаю. - Він кивнув. - І я теж.

Ми подивилися одне на одного. У його очах був виклик, але не ворожий - скоріше, спортивний.

- Може, позмагаємося? - сказав він.

- У чому?

- Хто виграє турнір. Я чи ти.

Я підняла брову.

- Ти думаєш, що виграєш?

- Я знаю, що виграю, - він усміхнувся. - Але ти можеш спробувати довести, що я помиляюся.

Я відчула, як адреналін підіймається. Це був виклик. І я не могла відмовитися.

- Домовилися, - сказала я. - Програєш - купуєш мені вечерю.

- А якщо виграю я?

- Тоді... я купую тобі вечерю.

Він засміявся.

- Звучить як ідеальна угода.

Він пішов уперед, а я залишилася стояти з чашкою кави в руках. 

Між нами знову спалахувала та іскра, яку я не могла контролювати.

***

У великій актовій залі зібралося близько ста студентів. Було гамірно, люди сиділи на стільцях, стояли біля стін, обговорювали майбутній турнір. На сцені стояв декан - суворий чоловік років шістдесяти з величезною лисиною й окулярами на ланцюжку.

- Шановні студенти! - оголосив він. - Ми раді повідомити, що цього року наш університет проводить Хімічний квест - змагання для найкращих студентів хімічних факультетів. Переможці отримають стажування в Німеччині на шість місяців.

Зал вибухнув оплесками. Хтось свиснув, хтось закричав.

Я відчула, як у грудях розливається хвилювання. Стажування в Німеччині. Це було те, про що я мріяла. Те, заради чого я вступала на хімічний факультет.

- Крім того, - продовжив декан, - переможці отримають грошову премію та рекомендаційні листи від професорів для вступу до магістратури.

Моє серце калатало. Я мала виграти. Я мусила виграти.

- Умови турніру, - декан поправив окуляри, - такі: ви будете працювати в командах по чотири особи. Команди формуються випадковим чином. Це перевірить вашу здатність працювати з незнайомими людьми.

Я завмерла. Випадкові команди? Це означало, що я можу опинитися з будь-ким.

- Список команд буде опубліковано сьогодні ввечері на дошці оголошень, - сказав декан. - Перший тур - через три дні. Готуйтеся.

Він пішов зі сцени, і зал знову зашумів. Я стояла на місці, намагаючись переварити інформацію.

- Коваленко, - почула я голос.

Я обернулася. Максим стояв поруч із легкою усмішкою на обличчі.

- Ну що, готова до випробувань?

- Більше, ніж будь-коли, - сказала я.

- Я теж, - він знизав плечима. - Сподіваюся, ми будемо в різних командах. Буде цікавіше.

- Ти боїшся програти мені?

- Я ніколи не програю, Коваленко, - він нахилився ближче. - Але з тобою... я не впевнений.

Він розвернувся й пішов, залишивши мене знову з відкритим ротом.

***

Увечері я прийшла до дошки оголошень. Біля неї вже товпилися студенти. Хтось радів, хтось лаявся. Я пробилася крізь натовп і почала шукати своє ім'я.

Команда №5:

1. Соломія Коваленко
2. Максим Левицький
3. Оксана Ковальчук
4. Андрій Мельник

Я завмерла.

Ми знову разом. Знову в одній команді. Це був жарт долі.

- Коваленко, - почула я голос.

Я обернулася. Максим стояв поруч, дивлячись на дошку.

- Ми разом, - сказав він. - Знову.

- Я бачу, - я відчула, як усередині щось перевертається. - Це випадковість?

- Я не вірю у випадковості, - він усміхнувся. - Але, можливо, це знак.

- Знак чого?

Він подивився на мене. Його очі були серйозними.

- Знак того, що ми маємо бути разом. У команді, - додав він швидко. - У команді.

Я хотіла щось сказати, але не змогла. У цей момент до нас підійшли Оксана й Андрій.

- О, ви вже тут! - сказала Оксана. - Я так рада, що ми в одній команді! Ви, хлопці, найкращі на курсі!

Андрій кивнув.

- Так, це буде круто. Я тільки сподіваюся, що ви не будете сваритися, як на лабі.