Розділ 4. Перша лаба: вибухова суміш

Лабораторія була моїм другим домом. Там пахло реактивами, спиртом і йодом, і цей запах заспокоював мене. Але сьогодні я хвилювалася більше, ніж зазвичай.

Хімічна лабораторія на першому поверсі хімічного корпусу була справжнім храмом науки. Високі стелі з потужними витяжними шафами, які гули як розлючені бджоли. Довгі столи з гранітними стільницями, заставлені штативами, колбами, пробірками та бюретками. Яскраве світло люмінесцентних ламп, яке відбивалося від хромованих поверхонь, створювало враження, що ти потрапив у стерильний космічний корабель.

Уздовж стін стояли шафи з реактивами - банки з різнокольоровими порошками й рідинами, на кожній акуратно наклеєна етикетка: H₂SO₄, HCl, NH₄OH, CuSO₄·5H₂O. Запах оцтової кислоти, що змішувався з легким ароматом ацетону, створював ту особливу атмосферу, яку я любила з дитинства. Тут я почувалася в безпеці.

Принаймні так було раніше.

Тепер, стоячи біля свого робочого місця й дивлячись на розкладку, я відчувала, як у животі крутиться вузол. 

Тому що через три метри від мене, біля сусіднього столу, стояв він. Максим Левицький. І він дивився на мене з виразом, який я не могла прочитати - чи то знущання, чи то цікавість, чи то щось третє, чого я боялася навіть уявити.

Лабораторна була нашою першою спільною практичною роботою. І я знала: це буде або найкращий день у моєму житті, або найгірший. Іншого не дано.

Професор Сидоренко - чоловік років шістдесяти з пишним сивим вусом і окулярами на ланцюжку - стояв біля великої дошки й розкладав інструкції. Він мав звичку говорити повільно, ніби важив кожне слово, і дивитися поверх окулярів з таким виглядом, ніби знав усі ваші гріхи.

- Так-с, - почав він, погладжуючи вуса. - Сьогодні ми виконуватимемо лабораторну роботу з синтезу мідного купоросу. Це класичне завдання, яке виконують студенти-хіміки протягом останніх ста років.

Він зробив паузу й окинув нас суворим поглядом.

- Але, - він підняв палець, - це не означає, що ви можете ставитися до нього недбало. Мідний купорос, або пентагідрат сульфату міді - CuSO₄·5H₂O - має велике практичне значення. Його використовують у сільському господарстві, у виробництві барвників, у медицині. І ви синтезуватимете його власноруч.

Я кивнула, намагаючись виглядати впевнено. 

Все було просто: окиснення міді в азотній кислоті з наступною кристалізацією. Я проходила це в школі. Могла б зробити із закритими очима.

Але поруч був Максим.

- А тепер, - професор Сидоренко подивився на список у своїх руках із задоволенням садиста, - я розподілю вас на пари.

Моє серце завмерло. Я почула, як десь позаду хтось засміявся - напевно, Андрій, який уже встиг спрогнозувати, що станеться.

- Коваленко, - професор підняв голову й подивився на мене поверх окулярів. - Ви працюєте разом із Левицьким.

Я відкрила рота, щоб заперечити, але не змогла видати жодного звуку. Це був вирок. Суддя оголосив його, і апеляція не приймалася.

- Але... - почала я.

- Без "але", Коваленко, - відрізав професор. - Ви й Левицький - у парі. Якщо вам не подобається, можете написати скаргу декану. Після заняття.

Усі засміялися. Я відчула, як вуха палають.

Максим, який стояв у кутку лабораторії з безтурботним виглядом, навіть не здригнувся. Він узагалі не звернув уваги на слова професора - або зробив вигляд. Його обличчя залишалося кам'яним, але в куточках губ я помітила легку, ледь помітну усмішку.

Він радий? 

Чи він просто насолоджується моїм стражданням?

Я взяла свою сумку й підійшла до його столу. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене зверхньо.

- Коваленко, - сказав він, - я бачу, ти не в захваті від цієї пари.

- Ти маєш надзвичайну здатність помічати очевидне, - буркнула я.

- Це називається спостережливість. Розвинена в тих, хто звик працювати сам.

- Або в тих, хто звик критикувати інших, - парирувала я.

Він підняв брову.

- Хочеш, щоб я похвалив тебе? Добре. Ти чудово вмієш підпалювати омлети. Це навичка.

Я почервоніла. У цей момент професор Сидоренко підійшов до нашого столу й поклав перед нами інструкцію.

- Ось ваше завдання, - сказав він. - Синтезуйте мідний купорос. У вас сорок хвилин. Всі реактиви на столі. І, - він подивився на мене, - Коваленко, будь ласка, не влаштовуйте вибуху. Мені не хочеться писати звіт для ректора.

Я закотила очі.

- Я професіонал, - сказала я.

- Це я помітив, - професор кивнув на мій омлетний досвід.

Він пішов, залишивши нас удвох. Я подивилася на інструкцію. Все було просто:

1. Зважити 5 г міді.
2. Розчинити в азотній кислоті (HNO₃, 6 М).
3. Додати сульфатну кислоту (H₂SO₄, 6 М).
4. Нагріти до кипіння.
5. Відфільтрувати.
6. Випарити до кристалізації.

Я знала це. Я могла б це зробити.

Але чомусь руки тремтіли.

- Ну що, Коваленко, - Максим підійшов до столу й узяв мідний дріт. - Як будемо ділити роботу?

- Я роблю розчинення, - сказала я, стараючись звучати впевнено. - Ти - нагрівання та фільтрацію.

- Сміливо, - він усміхнувся. - Особливо після того, як ти мало не підірвала лабораторію на пробному занятті.

- Це було давно, - буркнула я.

- Тиждень тому.

- Це неважливо. Я вчилася.

Він знизав плечима.

- Як хочеш. Але якщо щось піде не так, я забираю право на порятунок.

- Ти завжди забираєш собі всі права, Левицький, - я взяла колбу. - Починаємо.

Ми почали працювати в тиші. 

Я відміряла азотну кислоту, він - сірчану. Я зважувала мідь, він готував штатив. 

Наша робота нагадувала танець - синхронний і точний. Якби ми не ненавиділи одне одного, ми б могли стати хорошою командою.

- Коваленко, - почула я його голос, коли нахилилася до колби.

- Що?

- У тебе на носі цятка від мідного купоросу.

Я здригнулася й торкнулася носа. Пальці стали зеленими.

- Чому ти не сказав раніше? - я витерла носа рукавом.

- Було весело дивитися, як ти ходиш із зеленим носом, ніби маленький гоблін.