Розділ 1. Вторгнення на кухню

«Якщо тобі здається, що все погано - згадай рН шлункового соку. Буває гірше.»

Перший місяць університетського життя мав би пахнути свободою, новими знайомствами та академічними перспективами.

Натомість мій ґанок пахнув озоном, підгорілим тостом та відчаєм.

Я, Соломія Коваленко, студентка першого курсу хімічного факультету, стояла посеред спільної кухні в гуртожитку №5 і дивилася на плиту, яка нагадувала мені мій експеримент з отримання нітрогліцерину, що ледь не висадив шкільну лабораторію. Вогонь був. Не просто вогонь — полум'я, яке мало нахабство танцювати джигу поверх моєї сковорідки.

- Чому? - прошепотіла я, спостерігаючи, як масло перетворюється на чорний дим, а залишки омлету - на вуглець. - Я ж все зробила за формулою. T=const, m=const...

- Ти знову забула вимкнути газ, - роздалося в мене за спиною.

Я обернулася. З дверей своєї кімнати вийшов мій новий сусід, хлопець, якого доля, здається, спеціально підіслала мені як кармічне покарання за всі гріхи минулих життів. Він був високим, темноволосим і мав звичку з'являтися в найнезручніші моменти, мов привид із закинутої хімічної лабораторії. А ще він був моїм одногрупником. Максим Левицький. І він явно був снобом.

- Левицький, - я скривилася, намагаючись знайти кришку, щоб накрити сковорідку, але всі вони були або брудними, або десь зникли. - Не стій і не дивись, допоможи краще!

- Тобі не допоможе ніхто, - він спокійно підійшов до вогнегасника, який чомусь висів на стіні нашої кухні (тепер я розуміла чому), і одним рухом витягнув чеку. - Відійди.

Я відскочила. Біла хмара піни поглинула полум'я, яке здавалося, що розчаровано засипіло. На плиті тепер була ціла екосистема з білої субстанції, яка повільно стікала на підлогу.

- Ти вбила мою вечерю, - видихнула я, не вірячи власним очам.

- Я врятував гуртожиток від пожежі, - Максим поставив вогнегасник на місце і повернувся до мене. Його очі, які мали б бути просто карими, у певному світлі ставали кольору розплавленого шоколаду - я помітила це ще на першій парі, коли намагалася зосередитися на періодичній таблиці, а не на профілі хлопця, який сидів через ряд від мене. Це дратувало. Його обличчя дратувало. Його спокійний голос дратував. - До речі, вуглець, який утворився на твоїй сковорідці, - чудовий абсорбент. Можеш використати для очищення води. Якщо колись навчишся її гріти.

- Ох, Левицький, - я схрестила руки на грудях, відчуваючи, як щоки наливаються червоним. - Ти що, вважаєш себе найрозумнішим?

- Я не вважаю. Я знаю. - Він усміхнувся. Легко. Так, ніби це було найочевидніше у світі. - До речі, Коваленко, твій омлет не просто згорів. Він пройшов повний цикл крекінгу. Можеш пишатися.

Він розвернувся і пішов до своєї кімнати.

Я залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на сковорідку, яка тепер нагадувала артефакт із розкопок Помпеїв. Вуглець, абсорбент, крекінг. Він ще й жартував. Я ненавиділа його. Ненавиділа цілу періодичну таблицю, яка, здавалося, сміялася з мене разом із ним.

Але найгірше було не це.

Найгірше було те, що коли він пішов, кухня стала холодною. І чомусь я відчула порожнечу. Не фізичну - ні, навколо було повно бруду, піни та запаху диму. Іншу. Ту, яку не описати жодною формулою.

Я похитала головою.

- Соломіє, ти недоумкувата, - сказала я собі вголос. - Ти приїхала сюди вчитися, а не закохуватися в сусідів-снобів.

Я взяла ганчірку й почала змивати піну з плити. Запах горілого масла все ще витав у повітрі. Десь у коридорі засміялися дівчата з другого поверху. Життя в гуртожитку тривало. А я стояла й думала про те, що перший місяць університетського життя пахне не свободою. Він пахне поразкою.

І чомусь мені здавалося, що це тільки початок.