Розділ 12. Територія за правилами серця

Темні силуети сосен за панорамним вікном уже зовсім розчинилися в густій нічній імлі, а тиша в кімнаті була настільки щільною, що здавалося, ніби весь інший світ за межами цього лісового котеджу просто перестав існувати.

Я дивлюся на її спокійне обличчя — розслаблене, позбавлене тієї виснажливої напруги, яка останнім часом маркувала кожен її рух і кожну думку. Вероніка спить, притулившись головою до моїх грудей, і кожне її рівне, глибоке дихання відгукується десь під серцем. Ці двоє діб стали найрозумнішим, найзухвалішим і водночас єдино правильним рішенням за останні кілька років мого життя.

Змусити її кинути напівзібрані звіти, влаштувати цей погано замаскований театр із терміновим відрядженням і вивезти сюди, далеко від міського гамору — на це потрібна була чимала частка цинізму та наглості. Але іншого виходу я не бачив. Вона згорала. Щоранку — це замкнене коло з'ясування стосунків, холодні погляди в офісних коридорах, її нездоровий перфекціонізм, що не давав права на перепочинок.

Коли я вперше побачив її в компанії трохи більше місяця тому, мене вразив її гострий, аналітичний розум і ця непокірна іскра в очах. Але останні тижні ця іскра гасла під завалами паперів. Я не міг на це дивитися. Мій бізнес — це мої правила, і вперше в житті я використав владу не для прибутку чи укладання чергової стратегічної угоди, а просто для того, щоб врятувати жінку, без якої мій власний світ узагалі втратив будь-який сенс.

І воно того варте. Кожна хвилина тут — без стільникового зв'язку, дедлайнів, нарад і лицемірних усмішок — показала мені зовсім іншу Вероніку. Тендітну, шалено палку, неймовірно ніжну, готову віддаватися почуттям так само беззастережно, як і своїм нескінченним балансам. Тут, серед ізоляції й шуму вітру, ми скинули всі соціальні маски, ставши просто чоловіком і жінкою.

Я обережно, намагаючись не тривожити її сон, натягую білосніжне простирадло вище на її плечі й затримую погляд на її губах. Втома останнього місяця узяла своє — спати вона буде ще довго.

Акуратним рухом я вивільняюся з-під її голови, безшумно підводжуся з ліжка і накидаю легкі штани. У спальні прохолодно від свіжого вечірнього повітря, що просочується крізь ледь прочинену кватирку, тому я підходжу до панорамного скла, притуляюся плечем до дерев'яної рами й дивлюся в темряву. У голові крутиться лише одна думка, яка вперто наздоганала мене ще вчора вранці, коли я спостерігав за її розлюченим, прекрасним обличчям на ґанку.

Я не хочу відпускати її назад. Не хочу знову бачити її лише через скло кабінету, обмінюватися протокольними фразами на нарадах і рахувати години до вечора.

Ці два дні ізоляції перевернули все. Прокидатися поруч і знати, що вона нікуди не втече за свої звіти — це новий рівень свободи. Цей будинок — лише тимчасовий притулок. Нам потрібне дещо більше. Постійне. Наше спільне.

Тиша за вікном здається абсолютною, доки ззаду не лунає сонний, злегка хрипкий від ранкової чи вечірньої млості голос:

— Ти чого не спиш, Аллсоне?

Я різко обертаюся. Вероніка сидить на широкому ліжку, загортаючись у простирадло, і мружить очі від м'якого жовтого світла настільної лампи. Її розпатлане каштанове волосся каскадом спадає на плечі, а на губах грає та сама звична, трохи іронічна усмішка. Усередині все завмирає від цього видовища.

Я неспішно підходжу до ліжка, сідаю на самий край і обережно беру її руку, переплітаючи наші пальці.

— Думаю про те, що нам усе ж доведеться повернутися в місто, — кажу я максимально спокійно, хоча пульс у скронях б'ється відчутно швидше.

— О, не нагадуй про це, — вона з награною досадою закочує очі й знову падає спиною на м'які подушки. — Мене чекає гора непідписаних паперів і розлючений Марк, який уже який день обриває телефон.

— Саме так, — киваю я, нахиляючись ближче й повільно проводячи пальцем по її щоці. — Але є один суттєвий нюанс. Я втомився щодня дивитися на тебе через кабінетне скло і чекати вечора, щоб просто торкнутися.

Вона завмирає, пильно дивлячись на мене своїми глибокими очима. У погляді читається подив, хоча інтуїція підказує їй усе наперед.

— Ти про що саме? — тихо питає вона, затамувавши подих.

— Про те, що це заслання у ліс було лише розминкою, Вероніко, — я злегка посміхаюся, вкладаючи в ці слова всю свою рішучість. — Давай не будемо роз'їжджати по різних кінцях міста й вигадувати приводи для зустрічей. З'їжджайся зі мною. Моя квартира, мій дім — віднині це наш дім.

Вона різко припіднімається на ліктях, її подих перехоплює від моєї наглості, а в очах знову спалахує той самий бунтівний вогник.

— Аллсоне, ти... ти зараз серйозно?! — видихає вона, намагаючись зберегти обурення, але я бачу, як у кутиках її губ уже тремтить щаслива посмішка. — Отак просто ставиш перед фактом?! Жодних романтичних пропозицій, прелюдій...

— Усі романтичні прелюдії ти вже оцінила у цій спальні за останні сорок вісім годин, — перебиваю я, м'яко накриваючи її губи своїми. — То що скажеш? Згодна на ще одну мою «тиранію»?

Вона заплющує очі на секунду, глибоко вдихаючи мій запах, а потім міцно обвиває руками мою шию, притягуючи настільки близько, що між нами не залишається жодного міліметра повітря.

— Ненавиджу твої ультиматуми, Аллсоне, — шепоче вона просто мені в губи, сміючись крізь розчулення. — Але... чорт із тобою. Згодна.