Розділ 9 Нові правила гри

Чикаго зустріло мене вечірньою негодою, мокрим асфальтом і суцільним транспортним колапсом на виїзді з бізнес-центру. Я сидів на задньому сидінні представницького седана, переглядаючи на планшеті зведені звіти нового департаменту ризиків, але перед очима чомусь уперто стояла зовсім інша картинка — її впевнений погляд на ранковій нараді і той нічний вибух на кухні.

Коли машина повільно проїжджала повз головний вхід, мій погляд випадково чіпнув знайомий силует під козирком будівлі. Вона стояла біля скляних дверей, намагаючись зловити зв'язок на екрані смартфона, тоді як холодний вітер і дрібний дощ безжально бився об її пальто.

«Завзята й горда до останнього», — майнула думка. Замість того, щоб поїхати далі, я кинув водію зупинитись і відчинив вікно.

Коли вона заскочила всередину, різко зачинивши за собою двері, в салоні одразу запахло її терпким цитрусовим парфумом упереміш із вогкістю вулиці. Перші ж її слова — звичний захисний сарказм — показали, що поступатися вона не збирається навіть у машині.

Але цього разу я не збирався грати за старими правилами.

Я повільно повернувся до неї, відчуваючи, як усередині спалахує знайомий, важкий голод. Мені набридло ховатися за ролями директорів і підлеглих. Коли я скоротив відстань і назвав речі своїми іменами, її очі розширилися від несподіванки. Вона спробувала знову сховатися за словами, але я не дав їй шансу.

Моя рука лягла їй на потилицю — твердо, не залишаючи простору для відступу, — і я притягнув її до себе.

Цей поцілунок у темряві седана, що мчав мокрими вулицями вечірнього міста, був зовсім іншим. У ньому не було хаосу нашої нічної кухні — лише неспинна сила, пекуча й невідворотна. Вона не відштовхнула. Її пальці миттєво вплетглися в моє волосся, а подих збився, зливаючись із моїм власним у єдиний ритм. Усе навколо зникло: і дедлайни, і рада директорів, і весь цей довбаний світ за вікном.

Коли ми нарешті відсторонилися, ми обидва дихали так, ніби щойно подолали біг наперегонки. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, але в них більше не було переляку — лише виклик і гаряче світло.

— Жодних більше ігор на виживання, Вероніко, — промовив я тихо, дивлячись їй прямо в очі. — Ти хотіла цей департамент? Ти його отримала. Ти хочеш зі мною змагатися? Будемо змагатися. Але віднині ми граємо за новими правилами. Разом.

Вона витримала мій погляд, а потім виставила свою єдину, закономірну умову — повна конспірація на людях, субординація і ніяких пліток в офісі.

Я не міг не усміхнутися.

— Домовилися, міс Коваль. Люблю складні завдання, — відповів я, відчуваючи дивне, майже забуте відчуття перемоги й азарту.

Коли машина зупинилася біля її будинку, вона швидко вискочила назовні, кинувши на прощання чергову шпильку про субординацію. Я спостерігав у тоноване скло, як вона підходить до під'їзду, де на неї вже чекала дівчина  з пакетами й піцою, яка явно з цікавістю проводила поглядом мій автомобіль.

Я закрив очі на секунду й відкинувся на шкіряне сидіння.

« Вероніко, побачимося в понеділок о дев'ятій».