Розділ 7 Точка зльоту

Коли останні папери зрештою лягли в тектову папку, а на моєму робочому столі запанував ідеальний, стерильний порядок, годинник на стіні показував дев'яту вечора. Сьогодні я закінчив раніше звичайного — втома після наради з інвесторами давалася взнаки, і єдине, чого хотілося, це зачинити за собою двері кабінету й поїхати до квартири. Я зняв піджак, закинув на плече портфель і рушив до центральних ліфтів, розраховуючи швидко спуститися на парковку.

Але, здається, доля мала інші плани на цей вечір.

Коли я вже підходив до шахти ліфтів, біля кнопок виклику стояла вона. Вероніка. У світлі напівтемного коридору її силует здавався тендітним, але в кожному русі все одно відчувалася та сама вперта напруга, яка супроводжувала її весь тиждень.

Двері кабіни безшумно розсунулися, і ми зайшли всередину вдвох. Відсікаючи світло коридору, двері зачинилися, і важка металева кабіна м'яко рушила вниз із сотого поверху.

Ми їхали мовчки. Повітря в тісному просторі. «Досить дивитися на неї, Аллсон, ти просто їдеш додому», — майнула десь на задвірках свідомості контрольована думка, але мої очі в зазеркалених стінах усе одно чіплялися за її силует.

Раптом під ногами відчувтися різкий поштовх. Металевий скрегіт пролунав десь глибоко в шахті, кабіна здригнулася і зависла намертво. У ту ж мікросекунду яскраве світло ламп зникло, зануривши нас у густу, непроникну темряву.

«Тільки не це», — пронеслося в голові, але зовсім не через зламаний ліфт. А через те, що сталося за секунду.

Вона різко сахнулася назад і в темряві всім тілом врізалася в мої груди. Її легкий парфум із нотками терпкого цитрусу миттєво заповнив усе повітря навколо, витісняючи кисень. Від цього зіткнення всередині мене все різко стиснулося.

— Чудово. Просто чудово, — її голос зазвучав занадто близько, з викликом, який завжди змушував кров закипати. — З усіх ліфтів у бізнес-центрі я обрала той, який вирішив скоїти суїцид.

«Вона навіть у темряві не втрачає язика», — гнівно й водночас захоплено подумав я, відчуваючи під пальцями тканину її блузки.

— Вероніко, якщо ти зараз не заткнешся зі своїми жартами, цей ліфт стане твоїм останнім спогадом, — мій власний голос зривався на небезпечно низький шепіт. — Замкнений простір — не привід демонструвати істерику.

— Істерику? Я? Та я спокійна, як удав! — спалахнула вона, роблячи хаотичний рух рукою в темряві. Ну звісно, зараз почне махати руками й шукати ворогів, — промайнуло в мене в голові. — Це ви зараз дихаєте так, наче збираєтеся вибити двері ногою. Злякалися темряви, Ною Аллсон?

Мої пальці спрацювали швидше, ніж розум. Я різко перехопив її зап'ясток, міцно й невідступно зафіксувавши руку у своїй долоні. Її шкіра була гарячою, а пульс бився шалено. «Якщо я зараз її не відпущу, я зроблять те, про що шкодуватиму завтра», — відчайдушно пролунало в моєму затуманеному мозку.

— Я не боюсь темряви, — видихнув я прямо над її вухом, скорочуючи відстань до мінімуму.

— Тоді що це? — її голос раптом втратив іронію, ставши тихим і майже беззахисним у цій пітьмі.

«Це повна втрата контролю, Вероніко», — хотів відповісти я.

Мій великий палець на її зап'ястку сам собою почав повільно й розсіяно гладити ніжну шкіру. Мені нестерпно хотілося знищити цю останню перешкоду між нами — притиснути її до металевої стіни й відчути смак її губ.

— Це... — я нахилився ближче, відчуваючи гарячий подих на своїй шкірі, — наслідок того, що ти завжди з'являєшся там, де тебе не повинно бути. Навіть у застряглому ліфті.

— Я просто хотіла поїхати додому... — ледь чутно видихнула вона, і в цьому зізнанні було стільки ламкості, що моя остання крижана броня тріснула остаточно.

Ще секунда — і я б порушив усі власні правила, змівши цю жалюгідну дистанцію. Але...

Бзинь!

Аварійні лампи спалахнули білим світлом. Ліфт м'яко вирівнявся, і двері розсунулися.

Я відскочив від неї так різко, ніби мене вдарило струмом, приховуючи паніку під маскою крижаної байдужості, і першим вийшов із кабіни, на ходу розправляючи манжети сорочки. «Ти програв цю ніч, Аллсон», — крутилося в голові, поки я йшов до виходу. Я знав, що завтрашній ранок усе змінить. Гра перейшла на зовсім інший рівень, з якого вороття вже не було.