Розділ 6 Затишшя перед бурею

Ранок вівторка почався з того, що вона з'явилася в холі на дві хвилини пізніше за звичний графік. Я зупинився біля панорамного скла, зловивши її в приціл свого погляду, і холодно кинув про мільярдні збитки компанії. Її відповідь про «волонтерство» змусила мене на секунду задихнутися від несподіванки. Ніхто й ніколи не сміявся мені в обличчя з таким стоїчним спокоєм. Ця жінка не просто аналітик, вона — мій головний виклик.

На ранковій нараді вона сиділа бліда, з червоними від недосипу очима після нічного марафону, намагаючись не заснути за столом. Наш зоровий бій тривав кілька довгих секунд: я дивився важко й попереджувально, а вона випрямила спину і витримала мій погляд із таким викликом, що в грудях знову спалахнуло гаряче колонільне відчуття азарту. Коли я скинув на її плечі весь масив роботи після звільнення Гарріса, це був одночасно і тест на виживання, і спроба затримати її біля себе ще трохи.

Втім, середа принесла серію закритих нарад з інвесторами, вони тривала весь день, змушуючи мене засідати в переговорній з командою юристів. Я був вимотаний до краю, а мій мозок гудів від цифр і капіталовкладень.

Виходячи з переговорної в напівтемний коридор біля кабінету, я занадто пізно помітив її біля кулера. Ми зіткнулися майже впритул. Відстань скоротилася до мінімуму — повітря між нами наелектризувалося від єдиного погляду. Вона притискала до грудей порожнє горнятко і дивилася знизу вгору з тим самим зухвалим блиском, не відступаючи ні на дюйм. Я відчув запах її парфумів, помітив легке тремтіння її вій і відчув, як шалено всередині мене все стягується в тугий вузол. Мені неймовірно хотілося притиснути її до цієї холодної скляної стіни і забути про всі інвестиції світу.

Але замість цього я видав чергову порцію холодних погроз про завтрашній звіт по портфелю й різко обійшов її.

Пізніше ввечері, відірвавшись від чергових графіків на моніторі, я автоматично глянув крізь скляну перегородку open space. Вона все ще сиділа за своїм столом, освітлена лише синім світлом монітора на тлі криваво-золотавого закату над Чикаго. Наш погляд знову випадково перетнувся через увесь офіс. Цього разу першою відвела очі вона.

Я повільно відкинувся на спинку крісла, торкнувшись пальцями губ. Вона тримається з останніх сил, але не здається. І це перетворює нашу гру на небезпечну межу, за якою я втрачаю контроль над нами обома.