Розділ 2. Гра на нервах

Друга година пташиного п'ятничного дня. Офіс уже живе передчуттям вихідних, повітря наелектризоване легким розслабленням, але я все ще тримаю пальці на пульсі компанії, засидівшись над черговими збитками філій. На секунду відірвавшись від монітора, я підводжу погляд крізь прозорі жалюзі свого кабінету і бачу те, від чого всередині мене різко обривається світло.

Біля столу Вероніки крутиться Кріс. Цей тип із сусіднього відділу надто вільно спирається на її стіл, посміхається і щось нещиро, загравально шепоче їй на вухо. До мене долинають уривки фрази про «затишне бістро зі стейками» та «келих вина».

Усередині мене за одну частку секунди збувається справжній вибух. Шалена, темна хвиля ревнощів ударяє в скроні так боляче, що пальці самі до хрусту стискаються в кулаки. Я — людина, яка звикла тримати під контролем всі ризики  корпорації, раптом усвідомлюю, що якийсь клерк просто зараз збирається забрати її вечір. Її увагу. Її усмішку.

Я не даю собі часу на роздуми. Усе єство вимагає втрутитися, зупинити це негайно.

Я різко підводжуся, ривком відчиняю важкі двері кабінету й утрирувано холодною, але важкою ходою крокую просто до їхнього столу. Моя поява діє безвідмовно: Кріс миттєво кам'яніє, ледь помітно блідне, киває мені з натягнутою посмішкою і напівдерев'яною ходою хутко відступає на своє місце.

Я зупиняюся навпроти Вероніки. Вона підводиться, дивлячись на мене знизу вгору своїми темними, виразними очима. У цьому погляді немає й натяку на страх — лише легкий виклик і нерозуміння. І від цього мені одночасно і зриває дах, і хочеться притягнути її до себе. Але корпоративні стіни й тисячі пар очей навколо вимагають гри за правилами.

Я напускаю на обличчя звичну маску крижаної байдужості, хоча голос звучить настільки низько і жорстко, що здається, ніби навколо нас справді падає температура:

— Міс Коваль, — чеканю я кожне слово. — Якщо у вас залишається стільки вільного часу на сторонні розмови в розпал робочого дня, значить, я занадто мало завантажую відділ ризиків. До кінця сьогоднішнього дня на моєму столі має бути повний звіт щодо ліквідності активів останнього кварталу з усіма розрахунками. Не запізнюйтеся.

Я бачу, як у її очах спалахує справжня лють. Вона готова випалити мені в обличчя все, що думає про мою тиранію. Мені неймовірно важко втриматися, щоб не посміхнутися на цю її дику бунтівну енергію — вона прекрасна у своєму гніві. Але я різко розвертаюся на підборах і зачиняюся за власними жалюзі, грюкнувши дверима так, щоб кожен в офісі зрозумів: із генеральним директором сьогодні краще не жартувати.

Я сідаю в кресло, дивлячись на порожній екран монітора. Я щойно свідомо завалив її величезною, абсолютно непотрібною на цей момент роботою лише для того, щоб вона провела вечір у компанії цифр, а не цього Кріса.

Години тягнуться нестерпно довго. Офіс за моїми стінами поступово темніє і пустіє. Я не вимикаю світло у своєму кабінеті також. Я сиджу в тиші, відчуваючи кожним нервом її присутність за тонкими перегородками, і знаю, що сьогодні ми обоє залишимося тут до самої ночі.